Політекономія ( політична економія )

Питання до модуля ( 1 курс )
Скачати ворд(із працюючими картинками): ТИЦЬ ТУТ

1. Предмет політекономії та її місце в системі економічних наук
Економіка (від грецького oikonomia, буквально означає мистецтво ведення домашнього господарства) в сучасних умовах існує у чотирьох значеннях:

· народне господарство певної країни, групи країн або всього світу;
· сукупність економічних відносин між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції, утворюючих певну економічну систему;
· сфера господарської діяльності людини, у якій створюються, розподіляються і споживаються життєві блага;
· економічна наука, що вивчає народне господарство в цілому, галузі господарства району.
·


Предметом політеконо­мії є лише соціально-економічна суть виробництва, тобто ті вироб­ничі (економічні) відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування суспільного виробництва.

Предмет політичної економії ви­вчає виробничі (економічні) відносини людей, розглядає не лише організаційно-економічні та техніко-економічні питання, але й вивчає соціально-економічні умови, в яких відбувається життєдіяльність людей.

Предмет політекономії відрізняється від інших економічних наук. Так, мікроекономіка вивчає процеси на рівні підприємства (фірми), а макроекономіка – на рівні суспільства (держави).
Політична ж економія розглядає виробничі відносини як на мікро-, так і на макрорівнях.


2. Функції політичної економії
· Пізнавальна. Суть її в тому, що політекономія покликана ви­вчати та пояснювати процеси та явища економічного життя суспільства, досліджувати умови та характер функціонування суспільного виробництва та його вплив на соціальні процеси.

· Теоретична. Проте політекономія не може обмежуватися про­стою констатацією і описом фактів економічного господарського життя. Вона повинна проникати в саму його суть і розкривати закони, що управляють господарськими процесами, обґрунтовувати механізм їх дії. В цьому полягає її теоретична функція.

· Практична- Будь-яке знання, навіть те, що проникає в гли­бинні основи життя, цінне не саме по собі, а тим, що може бути керівництвом до дії, служити практичним цілям перетворення суспільства або підвищення ефективності суспільного виробництва з метою підвищення добробуту народу. Тому політекономія пови­нна виробляти рекомендації, концепції, програми практичної реалізації суспільством (фірмами) вимог економічних законів

· Ідеологічна. Цю функцію політекономія виконує, насамперед формуючи в людей (суб'єктів господарської діяльності) сучасне економічне мислення, яке дає можливість правильно зрозуміти й пояснити економічні процеси, що відбуваються, здійснювати практичний аналіз наявних проблем, робити теоретично правильні висновки щодо ефективного виріщення практичних завдань.

· Методологічна. Політекономія виступає як теоретичний фун­дамент комплексу економічних наук (галузевих, функціональних, стикових).

3. Основні етапи розвитку політекономії

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів і явищ почала складатися лише в XVI—XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру. Основні етапи розвитку економічної науки:

Меркантилізм. Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожню­вали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних).

Фізіократи. На відміну від меркантилістів, фізіократи впер­ше перенесли дослідження зі сфери обігу безпосередньо в сферу виробництва. Але джерелом багатства вважали тільки працю в сільськогосподарському виробництві.

Класична політична економія. Виникла з розвитком капі­талізму, її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосе­реджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірно­стей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть роз­крити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кре­диту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядали як саморегулю­ючу систему.
Марксизм, або політична економія праці.Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів ка­піталістичного суспільства з позицій робітничого класу.
Маржиналізм — теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі універсаль­ної концепції використання граничних, крайніх ("max" чи "min") величин, які характеризують не внутрішню сутність са­мих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ.

У сучасній західній економічній науці існують різні напря­ми, течії. Тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чо­тири основні напрями:
Неокласицизм. Досліджує та розвиває ідеї класичної політ­економії з урахуванням сучасних умов. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегу­льовану економічну систему, здатну самостійно встановити не­обхідну рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропозицією
Кейнсіанство— одна з провідних сучасних теорій, на про­тивагу неокласикам, обґрунтовує об'єктивну необхідність ак­тивного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс. Кейнсіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби подолання Великої депресії (1929—1933 рр.) яка поставила еко­номічну систему капіталізму на межу повної катастрофи.
Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, та ін., роз­глядають економіку як систему, в якій відносини між господа­рюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психоло­гічних факторів.
Неокласичний синтез— узагальнююча концепція, пред­ставники якої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон,) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і держав­ного регулювання економічних процесів, наголошують на необ­хідності руху до змішаної економіки

4. Закони і категорії політичної економії
Економічні категорії — це абстрактні, логічні, теоре­тичні поняття, які в узагальненому вигляді виражають суттєві властивості економічних явищ і процесів. Наприклад: товар, власність, капітал, прибуток, ринок, попит, заробітна плата, робоча сила та ін.
Сутність економічної категорії визначається такими критеріями:
- відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи (елементу, ланки) економічних відносин людей;
- має об’єктивний характер, оскільки відбиває об’єктивну дійсність;
- має історичний характер, оскільки значна частина категорій політичної економії на певному етапі розвитку суспільного виробництва відмирає.

Економічні закони відбивають найсуттєвіші, стійкі, такі, що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємо­зв'язки і взаємозалежності економічних процесів і явищ. Закони виражають сутність економічних відносин.
Характеристика системи економічних законів




Система економічних законів


1. Всезагальні закони

функціонують у всіх економічних системах (закон зростання продуктивності праці, закон зростання потреб та ін.)


2. Загальні закони

функціонують у кількох економічних системах, де існують для них відповідні економічні умови (закони ринкової економіки)


3. Специфічні закони

функціонують лише у межах однієї економічної системи


4. Стадійні закони

функціонують на окремих стадіях даної економічної системи (становлення, зрілості чи занепаду)


5. Методи дослідження соціально-економічних явищ
В економічних дослідженнях застосовують методи індукції і дедукції.
· Під індукцією розуміємо виведення принципів, законів э аналізу фактів. Метод індукції означає хід думок від аналізу фактів до теорії, від часткового до загального.
· Зворотний процес, тобто коли економісти вивчають ті чи інші проблеми, йдучи від теорії до окремих фактів І перевіряють або відкидають цим теоретичні положення, називається дедукцією.

Індукція і дедукція — не протилежні, а взаємодоповнювальні методи дослідження.

· При дослідженні економічних явищ і процесів широко застосовується метод абстракції, що означає очищення наших уявлень від випадкового, одиничного і виділення з них стійкого, типового. Отже, абстрагування — це узагальнення.

· Важливим засобом пізнання економічних процесів і явищ є використання методів аналізу і синтезу. Аналіз передбачає розчленування предмета (явища чи процесу) на складові частини, виділення окремих сторін, ознак.
· Синтез, навпаки, означає поєднання розрізнених раніше частин і сторін у цілісність. Аналіз сприяє розкриттю істотного в явищі, а синтез завершує розкриття суті, дає можливість показати, в яких формах це явище притаманне економічній дійсності, веде до узагальнення.



6.Суспільне виробництво та його основні фактори.Поняття ефективності

Суспільне виробництво - це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку

По-перше, виробництво завжди виступає як суспільне виробництво. Воно, починаючи з первіснообщинного суспільства, здійснюється як сумісний суспільно-кооперативний процес з участю великої кількості людей. Існування виробництва, в якому бере участь лише відокремлена особа так само безглуздо, як існування і розвиток мови без спілкування людей, що спільно живуть і спілкуються між собою.
В будь-якому суспільстві індивідуальні виробники тільки ззовні виступають незалежними та ізольованими один від одного. Реально ж суб'єкти господарювання об'єднані взаємними зв'язками як виробники і споживачі щодо отримання знарядь праці, сировини, матеріалів та реалізації готової продукції. Вся ця система господарських зв'язків, що базується на суспільному поділі праці, відображає єдиний економічний організм під назвою суспільне виробництво. Окремий виробник, вирваний із цієї системи взаємозв'язку, не може бути "справжнім" виробником, що відповідає його економічній природі.

По-друге, в процесі виробництва між людьми виникають виробничі відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності на засоби виробництва.
По-третє, суспільне виробництво має безперервний характер, тобто воно постійно повторюється, відновлюється. Суспільство не може припинити виробляти, оскільки не може перестати споживати. А будь-який процес виробництва, що розглядається в неперервному потоці його відновлення, є в той же час процесом відтворення. Відтворювальний аспект суспільного виробництва включає чотири стадії (фази) щодо створеного суспільного продукту: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання.
По-четверте, суспільне виробництво є важливою складовою тієї чи іншої соціально-економічної системи, яка функціонує і розвивається на основі властивих їй об'єктивних економічних законів.



Найважливішими елементами процесу виробництва у будь-якому суспільстві є праця, предмети праці, засоби праці
· Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг.
· Людський капітал - сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров'я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва. В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція "людського капіталу", згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства.
· Капітал - це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг.
· Земля як фактор виробництва включає в себе саму землю, а також лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі.
При цьому сама земля в цій сукупності факторів розглядається як основоположний фактор виробництва, що має ряд специфічних ознак:
o по-перше, земля є кількісно обмеженим фактором виробництва. Площа землі чітко обмежена поверхнею суші нашої планети і становить лише 29 % від її загальної площі. В Україні площа землі становить 61 млн га, в тому числі площа сільськогосподарських угідь - 42 млн га;
o по-друге, земля є невідтворюваним фактором виробництва. Це дар природи й у разі втрати тієї чи іншої частини природного багатства його практично неможливо штучно відтворити;
o по-третє, земля, на відміну від інших факторів виробництва, є фізично непереміщуваним фактором виробництва, що суттєво обмежує можливості вибору профілю сільськогосподарського виробництва для суб'єктів господарювання;
o по-четверте, земля як фактор виробництва при належному її використанні на основі досягнення науково-технічного прогресу та агротехніки має здатність не зношуватись фізично та не старіти морально;
o по-п'яте, земля широко використовується і в несільськогосподарському виробництві як територія для будівництва виробничих будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування корисних копалин та ін.
Все сказане вище дозволяє зробити висновок про те, що землю як специфічний та невідтворюваний фактор виробництва необхідно берегти та раціонально використовувати.
· Наука - це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення.
· Інформація в сучасних умовах є найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.

Ефективність суспільного виробництва — найважливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка виражає відношення величини створених товарів і послуг до сукупних витрат суспільної праці.
Розрізняють соціальну та економічну ефективність.
· Соціальна ефективність — це відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам трудового колективу і окремої людини.
· Економічна ефективність — досягнення найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці.

де Е — ефективність виробництва; Чп — чистий продукт з урахуванням його складу та якості; П — витрати живої праці; М — кількість затрачених матеріалів; γ + Ф — витрати засобів праці (основних виробничих фондів); γ — коефіцієнт зведення до єдиної розмірності, який дає змогу узагальнити витрати і вкладення.

7.Крива виробничих можливостей
Крива виробничих можливостей - залежність, що графічно ілюструє можливості одночасного виробництва двох продуктів з урахуванням обмеженості ресурсів, що витрачаються на виробництво цих продуктів. Крива будується в системі координат, кожна з яких відображає обсяг виробництва одного з продуктів. Вона обмежує область виробничих можливостей, так що будь-яка крапка на кривій показує гранично можливе по ресурсних обмеженнях поєднання обсягів виробництва двох продуктів.
Крива виробничих можливостей — сукупність точок, координати яких означають можливі комбінації випуску продукції (набори) із наявних ресурсів. Це точки повної зайнятості ресурсів та ефективного виробництва ( на вибір вчіть визначення)

Щоб отримати максимальну кількість товарів та послуг, виготовлених із обмежених ресурсів, товаровиробнику необхідно не тільки забезпечити використання всіх придатних для цього ресурсів, а і застосувати їх таким чином, щоб кожен з них вносив якомога більший вклад у загальний обсяг виробленої продукції.


Ø КВМ має вигнуту форму, тому що зі збільшенням виробництва однієї продукції альтернативні витрати для виробництва додаткової одиниці, виражені в можливостях виробництва іншої продукції, зростають (переміщення точки Б по кривій) (закон збільшення альтернативної вартості).
Ø Усі комбінації випуску продукції, які розміщені на зовнішній від КВМ площині, неможливі через обмеженість ресурсів (наприклад, точка В).
Ø Усі комбінації випуску продукції, які розміщені на внутрішній від КВМ площині, можливі, але небажані, тому що означають неповне використання ресурсів (наприклад, точка А).
Ø Вибір альтернативних варіантів передбачає раціональну поведінку суб’єктів економіки: вони повинні приймати економічні рішення з урахуванням обмеженості ресурсів та необхідності їх раціонального використання.


8. Потреби і їх класифікація
Економічні потреби — ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає її до економічної діяльності для забезпечення передусім власного добробуту та членів своєї сім'ї
.Класифікація економічних потреб

І. За характером виникнення:
· первинні (базові), пов'язані з самим існуванням лю­дини: їжа, одяг, безпека, житло тощо;
· вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені роз­витком цивілізації: модний одяг, комфортне житло, інфор­мація та ін.

ІІ. За засобами задоволення:
· матеріальні (потреби в матеріальних благах);
· нематеріальні (духовні потреби).

ІІІ. За нагальністю задоволення:
· першочергові (предмети першої необхідності);
· другорядні (предмети розкоші).

IV. За можливостями задоволення:
· насичені, вгамовні (мають чітку межу і можливість повного задоволення);
· ненасичені, невгамовні (не можуть бути задоволені повністю, не мають меж насичення).

V. За участю у відтворювальному процесі:
· виробничі (потреби у засобах виробництва);
· невиробничі (потреби у споживчих благах).

За суб'єктами вияву:

· особисті (виникають і розвиваються у процесі життєдіяльності індивіда);
· колективні, групові (потреби групи людей, колективу);
· суспільні (потреби функціонування та розвитку суспільства в цілому).

За кількісною визначеністю та мірою реалізації:
· абсолютні (перспективні потреби, які мають абстрактний характер і є орієнтиром економічного розвитку);
· дійсні (формуються залежно від досягнутого рівня виробництва і є суспільною нормою для певного періоду);
· платоспроможні (визначаються платоспроможним попитом, тобто їх задоволення відбувається відповідно до власних доходів людини і рівня цін);
· фактичні (задовольняються наявними товарами та послугами).


9. економічні інтереси.їх субердинація та проблеми узгодження


Економічні інтереси є сутнісною характеристикою рушійних сил формування та розвитку економічних суб'єктів.
Економічні інтереси - усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.
За своєю сутністю економічні інтереси є об'єктивними. Вони відображають місце і роль суб'єктів господарювання у системі суспільного поділу праці та економічних відносин. Водночас економічні інтереси є суб'єктивними і завжди мають своїх носіїв.
Суб'єкти економічних інтересів - окремі індивіди, домогосподарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому.
Об'єкти економічних інтересів - економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).
Плюралізм економічних потреб породжує багатоманітність економічних інтересів, які утворюють складну та динамічну систему, багатовимірну у фазах відтворення, у просторі та часі, у статиці та динаміці. Економічні інтереси суспільства можуть бути класифіковані за різними критеріями, а саме:
За суб'єктами:
- особисті;
- колективні, групові;
- суспільні.
За нагальністю, важливістю:
- головні, першочергові;
- другорядні.
За часовою ознакою:
- поточні;
- перспективні. За об'єктами:
- майнові;
- фінансові;
- інтелектуальні тощо.
За ступенем усвідомлення:
- дійсні;
- уявні.
За можливостями реалізації:
- реальні;
- утопічні.
Суб'єкти економічних відносин є виразниками специфічних економічних інтересів. У ринковій економіці:
- економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію загальної корисності з урахуванням існуючих ціні доходів;
- економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;
- економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому.
За територіальною ознакою виокремлюють такі економічні інтереси:
- муніципальні;
- регіональні;
- національні;
- об'єднання держав;
- загальнолюдські (глобальні).
Водночас державні та муніципальні службовці, покликані здійснювати заходи щодо практичної реалізації зазначених інтересів, є носіями особистих потреб, які не завжди збігаються із суспільними. Зазначена суперечність породжує корупцію - негативне соціальне явище, пов'язане зі зловживанням державною владою, корисливим використанням службовцями офіційних повноважень, авторитету та можливостей їх реалізації для отримання особистих вигод в особистих чи вузькогрупових корпоративних інтересах.
Основні форми корупції: хабарництво, зловживання посадовим становищем, перевищення владних або посадових повноважень, розкрадання державного або колективного майна, нецільове використання бюджетних коштів тощо.

10. Сутність і основні структурні елементи економічної системи
.
Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами.

Таким чином, економічна система — це сукупність видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Економічна система включає такі елементи:
1) провідний тип власності на ресурси;
2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними;
3) економічну форму результатів виробництва;
4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання;
5) загальні економічні закони

. У літературі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка “обслуговує” економіку через формування “стереотипів” господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності.

Так, типологія економічних систем може ґрунтуватися на загальній теорії систем і застосуванні відповідних принципів господарських процесів (наприклад за Я. Корнаї). З позиції цього підходу економічна система розглядається як загальна система функцій, тобто як сукупність функціональних зв’язків у економіці, що відображують у межах певного “організаційного механізму” діяльність з використання обмежених ресурсів з метою максимального задоволення матеріальних потреб людей. При цьому існування економічної системи можливе лише за наявності зв’язку між її базисними елементами, потоками і формами продуктообміну.
Можливий ще один підхід до системно-теоретичних уявлень, згідно з яким виокремлюється поняття господарської організації або господарського порядку відповідної економічної системи (наприклад за В. Ойкеном). Критеріями класифікації різних типів такого порядку є форми планування та управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів тощо. Кожна із цих організаційних форм, що становлять у сукупності господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, ресурси можуть перебувати в будь-якій формі власності, а обмін товарів може здійснюватися на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому ринку тощо. Конкретна в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в законах і нормативних актах, державних адміністративних настановах. До них належать також норми, яким підпорядковується підприємницька діяльність. Загалом усе це в зарубіжній літературі дістало назву господарської конституції. Що ж до економічної системи, то вона тлумачиться як сукупність трьох складових:
1) відносин між господарюючими суб’єктами, котрі забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг);
2) системи координації їх взаємодії;
3) системи мотивації і контролю.
На підставі господарського порядку можна доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, що характерні для даної економічної системи.
В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна поділити на
· структуроутворюючі,
· соціально-економічні (змістовні),
· об’ємні
· динамічні.
Класифікація за об’єктами і динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад, однорідні чи різнорідні системи, динамічні системи).
Відповідно, економічні системи розподіляються за цими групами критеріїв на:
1) системи виробничих відносин, системи функціональних зв’язків, інституціональні системи;
2) економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками і за типом технологічного розвитку;
3) економічні системи “чисті” та “змішані”, статичні та такі, що історично розвиваються.

Слід звернути увагу на те, що в реальності всі вказані критерії та класифікації накладаються одне на одне, взаємопереплітаються, хоча і відображають різні сторони економічних систем. І тільки розгляд усієї сукупності критеріїв та класифікацій може дозволити скласти цілісне, всеосяжне уявлення про економіку як систему.
11.Формаційний і загальноцивілізаційний підходи до типізації суспільства
В сучасній історіографії існують два основні підходи до типологізації суспільств – формаційний та цивілізаційний.

Формаційний підхід був розроблений Марксом та Енгельсом. Вони стверджували. що матеріальною базою суспільства є суспільне виробництво. В основі розвитку суспільного виробництва лежить постійний прогрес засобів виробництва. На основі певного характеру засобів виробництва формуються певні виробничі відносини. Єдність продуктивних сил та виробничих відносин складають спосіб виробництва. Марксисти виділяли 4 історичні типи способів виробництва:

- первіснообщинний;
- рабовласницький;
- феодальний;
- капіталістичний.

Ø Марксисти вважають, що продуктивні сили розвиваються постійно, а от виробничі відносини мають властивість консервуватися. На основі виробничих відносин, які є базисом суспільства, формується надбудова – політика, мораль, право, релігія, мистецтво. Єдність базису та надбудови складають суспільно-економічну формацію. Кожному способу виробництва відповідає певна суспільно-економічна формація.
Ø Суспільно-економічна формація залишається сталою, доки виробничі відносини задовольняють розвиток продуктивних сил. Якщо виробничі відносини починають стримувати цей розвиток, відбувається революція, внаслідок якої суспільство змінює характер виробничих відносин і, разом з тим – суспільно-економічну формацію.

Цивілізаційний підхід передбачає, що суспільство розвивається як єдине планетарне ціле, з поступовою зміною цивілізацій. Цивілізаціями називають певні локальні культури. Цивілізаційна теорія стверджує, що кожна культура має свої внутрішноькультурні резерви для розвитку. Щойно резерви однієї цивілізації вичерпуються, наступає епоха розвитку наступної цивілізації. В межах цивілізаційного підходу існує велика кількість способів класифікації цивілізацій.


· Поєднання формаційного та цивілізаційного підходів дозволяє створювати різноманітні змішані способи класифікації економічних систем, засновані на тому. що кожний спосіб суспільного виробництва може породжувати безліч локальних способів організації економічного життя, тобто, кожна суспільно-економічна формація має багато типів економічних систем. Виходячи з такого класифікаційного підходу, ми зробимо спробу дати характеристику тим економічним системам. які можливі за капіталістичної економіки.

12. Капіталістична система та її еволюція
КАПІТАЛІ́ЗМ – соціально-економічна система, за якої засоби виробництва (земля, підприємства) належать приватним особам і використовуються для отримання прибутку їхніми власниками.
Ця система виникла на початку XVI ст. й існує у розвинутих країнах до нашого часу. Вона є найскладнішою, оскільки розвиток здійснюється від простого до складного, від складного до складнішого. Це дає підставу в межах однієї системи виділити різні моделі.
Сутність капіталізму в економічному примусі до праці — кожна людина має право продавати роботодавцю свою робочу силу.

До основних ознак Капіталізму також належать:

· ринкова система і вільна конкуренція,
· важлива роль прибутку,
· обмежена роль держави.
· Право приватної власності на засоби виробництва. Суттєвою відмінністю капіталізму від соціалізму є наявність приватної власності на засоби виробництва. В капіталістичному суспільстві кожен громадянин окремо має право власності на засоби виробництва, а також продуктами ними вироблені.
· Ринкова економіка, або якщо казати точніше - ринок товарів та послуг.
· Можливість найму чужої праці (експлуатація праці найманих робітників). Суттєвою ознакою капіталізму є можливість експлуатація праці найманих робітників власниками засобів виробництва (капіталістами). При цьому товар робоча сила є частиною ринку товарів і послуг (найману працю варто розглядати як послугу).
· Підприємницька діяльність. Ця ознака капіталізму є наслідком трьох попередніх. Капіталістична економіка є системою підприємницької діяльності суб'єктів різних форм власності. Підприємницька діяльність є зовнішньою, найбільш помітною і, разом з тим, узагальнюючою ознакою капіталізму.

13. Система змішаної економіки
Змішана економіка – модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституціонально-соціальних реформ для побудови прогресивнішого ладу. Виникла в перші десятиліття XX ст.
Змішана економічна система - це органічне поєднання вільного підприємництва з економічним контролем суспільства над приватними інститутами. Вона має такі основні ознаки:
– взаємодія колективної, приватної і державної власності та різних форм господарювання, породжених ними;
– державне регулювання національної економіки з метою стимулювання сукупної пропозиції та сукупного попиту;
– відносна стійкість і стабільність розвитку на основі збалансування різнорідних економічних інтересів;
– здатність амортизувати циклічні коливання, запобігати глибоким економічним спадам і пом'якшувати соціальні конфлікти;
– забезпечення свободи і економічної рівності суб'єктів господарювання;
– чітка соціальна спрямованість розвитку національного господарства на основі економічного зростання.
Для змішаної економіки сучасних розвинених країн характерне поєднання принципів самостійності та певної централізації в управлінні національним виробництвом.
Розрізняють три основні варіанти моделі змішаної економіки:

ü Консервативний варіант змішаної економіки (найвідоміші його представники – американські економісти Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен та ін.) виступає за обмежене (насамперед опосередковане) втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення умов для розвитку приватного сектора, ринкових важелів саморегулювання економіки.

ü Ліберальний варіант змішаної економіки передбачає проведення важливих інституціональних і соціальних реформ, раціональну взаємодію приватного і державного секторів економіки, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін.


ü Соціал-реформістський варіант змішаної економіки обстоює необхідність оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в прогресивніше суспільство. Його представники – теоретики Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму.
14. Моделі ринкової економіки:
Для ліберального або вільного ринку характерними є:
· переважання приватної власності над усіма іншими її формами;
· мінімальне втручання держави в регулювання економіки, яке зосереджено, головним чином, на макроекономічних процесах;
· максимальне заохочення людей в підприємництві шляхом створення відповідної законодавчої бази;
· велика диференціація людей на багатих і бідних;
· значна різниця в рівні заробітної плати між керівником фірми і службовцями (в сто і більше разів);
· відстороненість держави від вирішення більшості проблем життєзабезпечення населення країни.
Для соціально-оріентованої моделі ринку характерним є:
· наявність змішаної економіки із значною питомою вагою державної власності;
· регламентація державою правил гри на ринку як для державних, так і недержавних підприємств;
· державне макро- і мікрорегулювання економіки;
· значна державна підтримка всіх членів суспільства шляхом забезпечення належного гарантованого рівня задоволення потреб громадян в охороні здоров'я, освіті, житлі, культурі, недопущення бідності;
· регулювання зайнятості населення з метою мінімалізації безробіття;
· державне регулювання доходів населення, а також в певних межах і цін.

Консервативна модель заснована на системі соціального страхування як за рахунок внесків працюючих, так і особливо роботодавців і держави. Тут боротьба з бідністю поєднується з підтримкою високих стандартів життя усіх громадян. Коли ринок не в спромозі забезпечити належний рівень життя усіх громадян, то в соціальні процеси втручається держава як і в регулювання економіки в цілому. Консервативна модель характерна для Австрії, Німеччини, Франції, Італії, Греції.

15. Соціалістична економічна система та її еволюція
Сутність економічної системи соціалізму. (за Марксовою концепцією) — це загальнонародна власність на речові фактори виробництва, що поєднує в одній особі працівника і власника засобів виробництва, утверджує трудовий і колективістський характер асоціації виробників і визначає соціальну рівність між людьми як найбільш суттєвий момент соціальної справедливості.
Етапи:
1. Утопічний соціалізм
2. Науковий соціалізм(Макрс, Енгельс) - розвиток суспільства визначається економічними законами, тож вже не утопія
3. Формування нового бачення, втілення його в ряді країн на практиці
16. Закономірності та особливості розвитку перехідних економік
У процесі свого розвитку будь-яка система проходить декілька стадій:
Ø становлення (висхідний розвиток нової системи);
Ø зрілість (найповніший прояв усіх потенційних можливостей системи та властивих їй суперечностей функціонування);
Ø занепад старої системи і зародження елементів нової (низхідний розвиток старої системи).
Стадія становлення означає низхідний рух старої системи та висхідний рух нової системи.
Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм.
Принципи трансформації:
Ø Урівноваженість як необхідна передумова успішного розвитку та самооновлення;
Ø Багатовимірність системних перетворень та складний механізм їхньої взаємодії;
Ø Динамічність узгодження складових елементів системи на принципах самоорганізації;
Ø Суперечливе поєднання тенденцій світового еволюційного розвитку і національних особливостей трансформаційних перетворень

17.Особливості та проблеми ринкової трансформації економіки України
-технологічну багатоукладність вітчизняної економіки, постійне відтворення застарілих технологічних укладів;
- відсутність ефективних власників і дієвих механізмів стимулювання інноваційної активності;
-деформовану галузеву структуру, засновану на домінуючому розвитку сировинної основи економіки;
- існування старих неформальних інституцій, які несуть ознаки попереднього господарського досвіду;
- нерозвиненість складного комплексу постіндустріальних характеристик особистості: ініціативності, уміння творчо мислити, брати відповідальність на себе та адаптуватись до умов, що стрімко змінюються.

18. Відносини власності, їх суть і структура
Відносини власності — це складний комплекс відносин, що виникають і розвиваються між людьми в процесах виробництва, розподілу, обміну та споживання економічних благ.
Є наступні відносини власності:
– право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над благами;
– право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;
– право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;
– право на дохід, тобто право володіння результатами від використання благ;
– право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ;
– право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від заподіяння шкоди з боку зовнішнього середовища;
– право на передачу благ у спадок;
– право на безстроковість володіння благом;
– заборона на використання способу, що завдає шкоди зовнішньому середовищу;
– право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення благ на сплату боргу;
– право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.
19. Реалізація відносин власності
Форми реалізації власності — конкретні економічні форми виробничих відносин (заробітна плата, прибуток, позичковий відсоток, підприємницький дохід, дивіденд, земельна рента, орендна плата, інші доходи), в яких економічно реалізується власність на відповідні об'єкти власності (робочу силу, промисловий, торговельний, позичковий капітал, цінні папери, землю тощо) та за допомогою яких суб'єкти власності присвоюють певну частину суспільного продукту.
(?) Слєд теза я їбу чи правильна, бо, по суті, це скорочений варіант попередніх 11 різнобічних прав і чи можна це так обскакати я тоже нз, але в визначеннях порою фігурують намьоки на те, шо це РЕАЛІЗАЦІЯ(/?)
Власність також реалізується через наступні її функції:

20. Форми власності та їх еволюція
Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що зумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання працівника і засобів виробництва.
В сучасних умовах економічною наукою використовується два підходи щодо їх класифікації: вертикально-історичний та горизонтально-структурний.
Історичні форми власності:
· Первісно-общинна — для неї характерні однакові права всіх членів общини на панівний об'єкт власності — землю, а також на засоби праці й результати виробництва.
· Рабовласницька — характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба).
· Феодальна — передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака).
· Капіталістична — характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.
21. Суть роздержавлення та приватизації. Моделі приватизації
Роздержавлення - це сукупність заходів щодо перетворення державної власності, спрямованих на усунення надмірної ролі держави в економіці
Приватизація - один із напрямків роздержавлення власності, що полягає в передачі її у приватну власність окремих громадян і юридичних осіб.
Безпосередніми цілями приватизації є: скорочення заборгованості державного сектора, розвиток ринку; стимулювання підприємництва; формування прошарку дрібних і середніх власників; розширення індивідуальних свобод; розвиток народного капіталізму; ослаблення профспілок.
Моделі приватизації:
Ø Платна [Є більший шанс знайти ефективного власника]. Як різновид ­­– акціонування і продаж акцій підприємства на фондовому ринку.
Ø Безкоштовна [Не веде до ще більшого розшарування суспільства]
22. Умови і причини виникнення товарного виробництва
Товарне виробництво — це така форма організації суспільного виробництва за якої продукти виробляються для обміну.
Етапи:
1) Натуральне (продукти не виходили за межі господарств, кожен забезпечував власні потреби)
2) Товарне (довгий час працює поруч із натуральним плавно витісняючи його. Стає основною формою виробництва в пізнє середньовіччя)
Причинами виникнення товарного виробництва були: 1) поділ праці, 2) приватна власність на засоби виробництва, 3) економічна відокремленість товаровиробників

23. Проста і розвинута форми товарного виробництва






24. Закон вартості та його функції
Закон вартості — закон, який передбачає, що виробництво і обмін товарів мають здійснюватись на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів.
Закон вартості полягає в тому, що вартість має відповідати суспільно-необхідним витратам праці. Коливання цін є механізмом дії закону вартості.
У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції:
· регулює пропорції суспільного виробництва;
· стимулювання розвитку продуктивних сил;
· обумовлює диференціацію товару виробників

25. Товар і його властивості
Това́р — продукт природи і людської праці або тільки людської праці у матеріальній і нематеріальній субстанції та у формі послуг, який завдяки своїм властивостям здатен задовольняти наявні чи передбачувані суспільні потреби і призначений для обміну і купівлі-продажуВластивості товару
1. Здатність задовольняти певну потребу людини;
2. Придатність для обміну на інші товари.
Рівні товару(ОПЦІОНАЛЬНО)
З точки зору класичного маркетингу товар (чи послуга) має три рівні:
1. Товар за задумом - тобто, те, що в дійсності купує споживач, головна вигода чи послуга.
2. Товар в реальному виконанні - цей рівень відповідає п'ятьом характеристикам товару:
· якість;
· властивості;
· зовнішнє оформлення;
· назва марки;
· упаковка.
3. Товар з підкріпленням - усі додаткові послуги і вигоди, які можуть надаватися споживачам (доставка, кредитування, гарантія тощо).
26. Вартість і ціна. Теорії вартості. Закон вартості та його функції[остання часть питання - питання №24]
Ціна́ — фундаментальна економічна категорія, яка означає кількість грошей, за яку продавець згоден продати, а покупець готовий купити одиницю товару. Ціна певної кількості товару складає його вартість, тому правомірно говорити про ціну як грошову вартість одиниці товару/цінності.
Ва́ртість — втілена й уречевлена в продукті (певній цінності) суспільна праця (час, сили, знання, досвід тощо);
Існують різні теорії вартості, серед яких найбільш поширеними є теорії трудової вартості, граничної корисності, попиту і пропозиції, витрат виробництва, чинників виробництва, інформативна та ін.
Трудова т.в. - кожен товар обмінюється на інший відповідно до кількості суспільної праці, затраченої на його виробництвоГраничної корисності – вартість відповідно до необхідності цього предмета суспільству
Попиту і пропозиції - вартість (цінність) товару визначається не витратами праці на його виробництво, а лише попитом і пропозицією
Витрат Виробництва - нова вартість створюється не лише живою працею, а й минулою працею, уречевленою в засобах виробництва.
Чинників виробництва – вартість формують капітал, праця й земля
Інформативна - вартість - інтелектуальна, озброєна науковими знаннями жива праця.

27. Виникнення та сутність грошей
Гроші виникли в процесі розвитку обміну внаслідок виділення з нього окремого товару, який виконував роль загального еквівалента. Вони виконують роль посередника у зв'язках між товаровиробниками і спрощують мінові операції.
Із появою грошей з'являється ціна. Вона визначає суму грошей, яку необхідно заплатити за товар. У різні часи в економічній літературі з'являлися різні теорії походження грошей. Одні вважали, що гроші — це результат угоди, домовленості між людьми. Другі доводили, що гроші впроваджуються державою як інструмент для вимірювання цін товарів. На думку третіх, золото і срібло є грішми за своєю природою. Насправді гроші не є результатом суб'єктивних дій людей чи державних органів. Вони виникли в процесі об'єктивного багатовікового розвитку обміну. Гроші, завдяки їх високій ліквідності, полегшують обмін і прискорюють його. Вони є важливим фактором економічного прогресу.
28. Функції грошей
1. Засобу обігу товарів. Продукти праці в розвинутому товарному виробництві обмінюються через посередника. Ним є гроші. Це спрощує обмін, прискорює його. Гроші можна використовувати для будь-яких купівель.
2. Міри цінності (вартості) товару. Гроші виступають як загальноприйнята одиниця обліку цінності різних товарів. Вони є вигідним і єдиним мірилом цінності. За допомогою грошей встановлюється ціна товару, порівнюються їх цінності, вимірюється багатство.
3. Засобу збереження цінності або нагромадження. Власник товару, продавши його, одержує гроші. Через певний час за одержані гроші (за відсутності інфляції) він зможе купити відповідну кількість інших товарів.
4. Засобу платежу. У результаті виникнення кредитних відносин між товаровиробниками, гроші, виступаючи засобом сплати боргового зобов'язання, виконують функцію засобу платежу. Маючи таку функцію, вони обслуговують широку сферу розрахунків, включаючи оплату праці, сплату податків, виплату трансфертних платежів і так далі.
5. Світових грошей. У цій функції вони виступають на світовому ринку. У минулому функцію світових грошей виконувало золото. Зараз воно є звичайним товаром, а функцію світових грошей виконує американський долар.
29. Інфляція: суть, причини, типи, соціально-економічні наслідки
Є різні погляди на природу і причини інфляції, але переважають два напрями: перший розглядає інфляцію як суто грошове явище, спричинене порушенням законів грошового обігу; другий - як макроекономічне явище, спричинене порушенням пропорцій суспільного відтворення, і насамперед між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією товарів.
Інфляція - це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги.
Найважливішими з внутрішніх причин інфляції є:
- порушення пропорцій відтворення між виробництвом і споживанням, нагромадженням і споживанням, попитом! пропозицією, грошовою масою в обігу і сумою товарних цін;
- значне зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу, зумовлених непродуктивними державними витратами;
- надмірна емісія паперових грошей, яка порушує закони грошового обігу;
- мілітаризація економіки, що відволікає значну частину ресурсів в оборонну промисловість, призводить до недовироб-ництва товарів народного споживання, створює їх дефіцит;
- збільшення податкового тягаря на товаровиробників;
- випередження темпів зростання заробітної плати порівняно з темпами зростання продуктивності праці.
Зовнішні фактори інфляції пов'язані з посиленням інтернаціоналізації господарських зв'язків між державами, що супроводжуються загостренням конкуренції на світових ринках капіталів, товарів та послуг, робочої сили, загостренням міжнародних валютно-кредитних відносин, зі структурними світовими кризами (енергетичною, продовольчою, фінансовою та ін.).
Повзуча інфляція - інфляція, що розвивається поступово, коли ціни зростають незначною мірою (не перевищує 10 % на рік).
Помірна інфляція (2-5 % на рік) у розвинутих країнах Заходу не розглядається як негативний фактор. Навпаки, вважається, що вона стимулює розвиток економіки, надає їй необхідного динамізму.
Галопуюча інфляція - інфляція, коли ціни зростають швидко - на 10-100 % щорічно. На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження, поширюється відплив капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто йде розбалансування економічної рівноваги.
Гіперінфляція - інфляція, коли ціни зростають астрономічно - на 1-2 % щодня або сягають 1000 % і більше нарік.
Вона означає глибоку економічну і соціальну кризу в країні.
Економічні наслідки інфляції
По-перше, інфляція руйнує нормальні господарські зв'язки, посилює хаос і диспропорції в економіці, дезорганізує інвестиційний процес, оскільки при нестримному зростанні цін мета виробництва (прибуток) може бути досягнута і без зростання виробництва.
По-друге, капітали переливаються зі а}>ери виробництва у сферу обігу, насамперед у спекулятивні комерційні структури, де вони швидше обертаються і приносять величезні прибутки, а також переміщаються за кордон у пошуках прибутковішого застосування й гарантованого прибутку. Зростають спекуляція, тіньова економіка, корупція.
По-третє, порушується нормальне функціонування кредитно-грошової системи. Знецінення грошей підриває стимули до нагромадження їх, породжуючи таке явище як "втеча від грошей", коли підприємці й населення надають перевагу вкладанню грошових заощаджень у товари, нерухомість та інші матеріальні цінності. Розриваються кредитні угоди, бо при інфляції невигідно надавати довгострокові кредити під невеликі проценти, оскільки кредиторові доведеться отримувати борги у знецінених грошах.
По-четверте, поступово згортаються товарно-грошові відносини й розширюється прямий продуктообмін на основі бартерних угод. Це призводить до втрати грошима своїх економічних функцій, і відносини обміну повертаються назад - до простої, або випадкової, форми вартості.
По-п'яте, інфляція негативно впливає і на міжнародне економічне та валютно-кредитне становище країни. Вона підриває конкурентоспроможність і експорт вітчизняних товарів, водночас стимулює імпорт товарів з-за кордону, оскільки на внутрішньому ринку вони продаються за вищими цінами. Інфляція стримує надходження іноземного капіталу, знижує офіційний і ринковий курси національної валюти через її знецінення.
Соціальні наслідки інфляції
По-перше, інфляція знижує життєвий рівень усіх верств населення, особливо тих, які мають сталий дохід, оскільки темпи зростання доходів відстають від темпів зростання цін на товари й послуги.
По-друге, інфляція знецінює попередні грошові заощадження населення в банках, страхових полісах, щорічну ренту та інші паперові активи з фіксованою вартістю.
По-третє, інфляція посилює безробіття, підриває мотивацію до ефективної трудової діяльності, посилює соціальну диференціацію населення і соціальну напругу в суспільстві.
30. Закон грошового обігу
Зако́н грошово́го о́бігу — загальний економічнийзакон, який визначає що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна об'єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів.
Закон грошового обігу полягає у дотриманні в обігу необхідної кількості грошей, це закон кількості грошей в обігу. Кількість грошей, необхідних для обігу, можна визначити за такою формулою:



























































































































































де КГ - кількість грошей;

СЦ - сума цін усіх реалізованих за рік товарів; К - сума цін товарів, проданих в кредит;

П - сума платежів по зобов’язаннях (по кредиту минулого періоду);

ВП - сума платежів, що взаємно погашаються; О - швидкість обігу грошей (середнє число обороту грошей на рік).





де М - пропозиція грошей (грошовий агрегат М1); V - швидкість обігу; Р - загальний рівень цін (індекс цін);

Q - пропозиція товарі і послуг (реальний суспільний продукт - У).

31. Визначення ринку, альтернативні теорії

Ринок — це сукупність відносин (актів) купівлі-продажу товарів і послуг; спосіб взаємодії виробників і споживачів, заснований на децентралізованому, безособовому механізмі цінових сигналів. Він є механізмом розподілу товарів і послуг між членами суспільства шляхом добровільного обміну. Ринок — це місце, де відбуваються відносини купівлі-продажу товарів і послуг у грошовій формі.

Теорія життєвого циклу "продукції на світовому ринку розроблена Раймондом Верноном у 1966 р. Вона базувалася на концепції життєвого циклу продукції, запропонованої на початку 60-х років фахівцями Гарвардської школи бізнесу, і говорила про те, що продаж продукції і прибуток від неї змінюються з часом.

Теорія економії на масштабах виробництва визнає наявність різного рівня монополізації ринків і неоптимального використання чинників виробництва.

В міру зростання чинників виробництва собівартість одиниці товару знижується в результаті поглиблення спеціалізації виробництва, відносно більш повільного зростання обслуговуючих підрозділів, ніж Масштаби самого виробництва, технологічної економії.

Економія на масштабах виробництва - це розвиток виробництва, при якому зростання витрат чинників на одиницю призводить до зростання виробництва більше, ніж на одиницю.

Теорія представницького попиту С. Ліндера (1961 р.) бере за основу обсяг обміну подібними товарами між країнами з порівняльним рівнем розвитку, відкидаючи теорію Хекшера-Оліна. Новий підхід спирається на наступні принципи:

❖ умови виробництва залежать від умов попиту. Ефективність виробництва тим вища, ніж більше попит;

❖ умови вітчизняного виробництва залежать переважно від внутрішнього попиту. Саме вітчизняний представницький попит є опорою виробництва і "необхідною, але не достатньою умовою", щоб товар можна було експортувати;

❖ зовнішній ринок - це всього лише продовження внутрішнього ринку, а міжнародний обмін - тільки продовження міжрегіонального. Звідси робиться висновок: чим більше країни схожі між собою, тобто

подібні за рівнем розвитку, тим більше "спектр експорту ідентичний спектру імпорту або входить до нього". Обмін здійснюється між схожими країнами і порівняльними чи близькими товарами.

32. Функції ринку

Регулююча функція ринку забезпечує постійність зв’язків між різними галузями виробництва, попитом і споживанням, встановлення пропорцій в економіці та безперервність процесу відтворення.

Стимулююча функція ринку полягає в тому, що вона сприяє заохоченню тих, хто найбільш раціонально використовує фактори виробництва для одержання найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновіші досягнення науки, техніки, організації, стимулювання праці та управління.

Ринок "зшиває" економіку в єдине ціле, розвиваючи систему горизонтальних і вертикальних зв’язків (підприємств, галузей, регіонів), у тому числі зовнішньоекономічних. У цьому виявляється інтегруюча функція ринку.

Наступна функція ринку – інформативна. Ринок являє собою багате джерело інформації, знань, відомостей, необхідних господарюючим суб’єктам. Він дає, зокрема, об’єктивну інформацію про суспільно необхідну кількість, асортимент і якість товарів і послуг, які на нього поставляються. Наявність інформації дозволяє кожній фірмі постійно звіряти особисте виробництво з умовами ринку, що постійно змінюються.

Посередницька функція ринку полягає в тому, що в нормальній ринковій економіці з достатньо розвинутою конкуренцією споживач має можливість обирати оптимального постачальника продукції.

Ринок виконує також сануючу функцію. Він звільняє суспільне виробництво від економічно слабких, нежиттєздатних господарчих одиниць і, навпаки, заохочує розвиток ефективних, підприємницьких, перспективних фірм.

Через соціальну функцію ринок диференціює виробників. Він надає державі кращі можливості для досягнення соціальної справедливості в національній економіці, що не могло бути досягнутим в умовах тоталітарної держави.

Ще можна виділити таку функцію ринку, як ціноутворююча. На ринок поступають продукти і послуги одного призначення, але вони містять неоднакову кількість матеріальних і трудових затрат.

33. Попит і пропозиція. Ринкова рівновага. Ринкова ціна

Попит — це потреба в певному товарі, яка забезпечується грошима. Потреба в товарі, яка не забезпечується платоспроможністю, не є попитом і не впливає на ринкову ситуацію. Розрізняють попит на окремі товари і сукупний попит. З іншого боку, попит не слід змішувати з обсягом закупок. Обсяг попиту часто буває більшим, ніж обсяг закупок. Бо якщо на ринку нема відповідної кількості та відповідного асортименту товарів, то попит задовольнятиметься не повністю.









Пропозиція — це сукупність товарів, які представлені на ринку. Розрізняють пропозицію окремих товарів, певної групи товарів і сукупну пропозицію. Зауважимо, що не можна ототожнювати обсяг пропозиції та обсяг продажу. Продано може бути менше товарів, ніж представлено на ринку. Причинами цього можуть бути недостатній попит, невідповідність асортименту та інші.



























Ситуація на ринку, коли підприємці пропонують за певною ціною стільки товарів, скільки споживачі готові купити, називають ринковою рівновагою.

Ринкова ціна — це ціна, яка встановлюється на ринку. Ціна рівноваги — це ціна, що встановлюється при урівноваженні попиту і пропозиції.

Чим нижча ціна, тим менше товарів надходить для продажу. Це зумовлено тим, що в багатьох виробників витрати на виробництво товарів будуть більшими, ніж ринкова ціна, а це робить збитковим їх виробництво. І навпаки, з підвищенням ціни пропозиція товарів збільшується. За допомогою ціни врівноважуються попит і пропозиція товарів. Унаслідок зміни (коливання) попиту і пропозиції в певний момент вони збігаються.

34. Підприємство як суб*єкт ринкової економіки

Підприємці реалізуються, тобто відтворюються як суб'єкти економічного життя через таку організаційно-економічну ланку, як підприємство. Це заводи і фабрики, банки і універмаги, наукові та дослідні інститути і магазини, шахти і ферми, інші заклади, що є самостійними господарськими суб'єктами, які мають права юридичної особи і здійснюють виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Організаційна функція підприємства зводиться до забезпечення виробництва товарів і послуг, реалізації їх.

Відтворювальна функція підприємства - це інвестування (спрямування) капіталу на розвиток, оновлення, розширення всіх його підрозділів.

Соціальна функція підприємства полягає у задоволенні потреб споживачів у певних сферах.

Класифікація:

· приватні (засновані на власності окремого громадянина з правом використання найманої праці);

· колективні (засновані на власності трудового колективу, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської чи ре­лігійної організації);

· державні (засновані на загальнодержавній та комунальній власності).

35. Інфраструктура ринку

Інфраструктура ринку - це система установ, підприємств, організацій і служб, які забезпечують рух товарів і послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили.

До неї належать:

Аукціон — це спосіб продажу конкретних товарів з публічних торгів у заздалегідь визначений час та у визначеному місці покупцю, який запропонував найвищу ціну.

Ярмарки — це регіональні торги, які організовуються у певному місці і в певний час. Як правило, найчастіше вони проводяться для сезонного розпродажу сільськогосподарської продукції.

Торгово-промислова палата - це організація, що сприяє розвитку зовнішніх зв 'язків і торгівлі.

Товарна біржа - це особливий суб'єкт господарювання, який надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту та пропозиції на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє здійсненню пов'язаних з ним торговельних операцій.

Фондова біржа — це установа, де здійснюється купівля-продаж цінних паперів.

36. Домогосподарства як суб*єкт ринкової економіки

Як самостійний суб'єкт ринкових відносин домогосподарство - це група фізичних осіб, які приймають самостійні економічні рішення

Сутність домогосподарств як суб'єктів ринкових відносин проявляється через їх функції, які вони виконують в економічній системі суспільства. Головні з них: постачання чинників виробництва, споживання та заощадження.

Перш за все домашні господарства є постачальниками ресурсів, таких як послуги чинника "праця", капітал, земля та підприємницькі здібності, одержуючи за це доходи в грошовій або натуральній формі. Ці ресурси потрапляють до підприємств, які, поєднавши їх певним чином, створюють товари і послуги.

Провідною функцією домогосподарств, що створює умови для ефективного попиту та стимулює зростання обсягів виробництва товарів і надання різноманітних послуг, є споживання. Рівень споживання визначається їхніми сумарними доходами, загальним споживчим бюджетом, житловим і накопиченим майном.

37. Класифікація ринків

За рівнем конкурентності між продавцями економічних благ розрізняють типи ринків (або типи ринкових структур):

1. Ринок досконалої конкуренції;

2. Ринок монополії;

3. Ринок олігополії;

4. Ринок монополістичної конкуренції.

За територіальним охопленням ринки поділяються на:

1. Місцевий ринок;

2. Регіональний ринок;

3. Національний (або внутрішній) ринок;

4. Глобальний (або світовий) ринок;

За об'єктами купівлі-продажу економічних благ (тобто, що саме продається і купується в усьому економічному середовищі) розрізняють:

1. Ринок споживчих товарів;

2. Ринок послуг;

3. Ринок ресурсів (інвестиційних товарів);

4. Ринок праці;

5. Фінансовий ринок

За механізмом функціонування:

1. Монополізований

2. Вільний

3. Державно-регульований

4. Планово-регульований

За рівнем насиченості:

1. Рівноважний

2. Дефіцитний

3. Надмірний

За формою власності:

1. Державні

2. Приватні

3. Кооперативні

За видами конкуренції:

1. Ринок досконалої конкуренції

2. Ринок недосконалої конкуренції



38. Держава як суб*єкт економічних відносин

Держава — це, насамперед, політичний орган: законодав­ча, виконавча та судова влада. Однак вона є й економічним суб'єктом, тобто носієм економічних відносин. По-перше, дер­жава є власником частини ресурсів суспільства, частини підприємств, а то й окремих галузей. Як власник вона виступає організатором виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції, виробленої в державному секторі економіки. По-друге, держава здійснює регуляторну політику щодо підприємств приватного (недержавного) сектору. По-третє, держава організує зовнішньоекономічні зв'язки країни з інши­ми країнами та світовими економічними організаціями. В умо­вах, коли частина акцій приватизованих державних підприємств залишається у власності держави, остання володіє корпоративними правами щодо володіння, користування і роз­порядження приватизованими підприємствами.

Держава в частині державного сектору економіки є товаровиробником, тобто товар, вироблений недержавних підприємствах, є цілісністю держави, і тому вона безпосередньо втручається в процес реалізації, а певною мірою, і використання товарів і послуг, вироблених на державних підприємствах.

39. Суть підприємництва та умови його існування

Підприємництво — це тип господарської поведінки підприємців щодо | організації, розробки, виробництва і реалізації благ для отримання прибутку та соціального ефекту

Сутність підприємництва виявляється в ініціативній, новаторській, самостійній діяльності. Його метою, з одного боку, є отримання прибутку або особистого доходу в результаті передбачення, точного розрахунку, а з другого — найефективніше використання чинників виробництва, прагнення реалізувати творчі потенції людини.


Економічні передумови підприємництва полягають у створенні в суспільстві умов для функціонування багатосуб'єктних (приватних, колективних, державних) власників. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення щодо використання майна, продукції, прибутків, вибору господарських контрагентів. У нашій країні економічними передумовами є роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарств.

Політичні передумови передбачають створення у країні сприятливого політичного клімату для підприємництва, зокрема гарантування всім господарюючим суб'єктам збереження їхньої власності, неможливості націоналізації, експропріації. Владні структури мають створити умови для розвитку всіх форм власності, передусім інтелектуальної (винаходи, новаторство, нові методи організації), через відповідну податкову, кредитну, митну та іншу політику.

Правові передумови підприємництва ґрунтуються на чинному законодавстві, нормативних актах, розроблених у країні. Нормативні акти мають створити для всіх учасників ринкових відносин однакові правила гри, тобто надати однакові права і повну свободу діяльності, не допускати втручання органів державного управління в господарську діяльність будь-якого суб'єкта, за винятком законодавчо обумовлених випадків. Ідеться про те, що підприємці можуть діяти самостійно, вільно, в межах закону.

40. Прибуток як економічна категорія. Теорія прибутку

Прибуток – це перетворена форма додаткового продукту й додаткової вартості, яка виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приводу його створення і привласнення. Власник землі одержує ренту, працівник – заробітну плату, власник грошового капіталу – процент, а підприємець винагороджується прибутком. Це плата за те, що він організовує виробництво, управляє ним, упроваджує інновації, ризикує. Виконуючи свої функції, підприємець забезпечує перевищення виручки (доходу) від реалізації продукції над витратами на виробництво.

Теорії:

Класична політична економіка в особі А. Сміта і Д. Рікардо джерело прибутку вбачала у виробництві. А. Сміт прибуток трактував як вирахування підприємця з продукту праці найманого робітника і як результат функціонування капіталу .
Д. Рікардо розкрив залежність між прибутком і заробітною платою, яка полягає в тому, що збільшення прибутку призводить до зменшення заробітної плати і навпаки.

41.Норма прибутку і фактори що на неї впливають

Прибуток – перетворена форма додаткового продукту й додаткової вартості, яка виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приводу його створення і привласнення.

Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах : по – перше, як прибутковість усього підприємства щодо всього авансового капіталу; по – друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товару. Така прибутковість вимірюється відношенням прибутку та собівартості певної партії товарів. Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку – відношення річного прибутку до авансового капіталу; це процентне відношення вкладеного капіталу до прибутку.

P’= (p\(c+v))100% ,

Де p’- норма прибутку, р – маса прибутку, с+v – авансовий капітал.

Фактори, що впливають на норму прибутку: норма додаткової вартості, яка прямо пропорційно впливає на норму і масу прибутку; швидкість обороту капіталу – норма прибутку прямо пропорційна числу оборотів на рік. якість праці зростання суспільної продуктивності праці

У розвинутих країнах світу норма і маса (величина) прибутку – головна мете підприємців і критерій ефективності виробництва. Середня норма прибутку в крупних компаніях становить до 12%.



42.Валовий дохід і прибуток

Визначенням витрат підприємства та їх класифікацією не вичерпуються ті категорії, з якими пов'язаний рух товарів, виготовлених на підприємстві. Важливими категоріями є також валова виручка, валовий дохід, чистий продукт підприємства та прибуток.

Валова виручка - це грошовий вираз виручки, яку підприємство одержало від реалізації всієї виробленої продукції або наданих послуг чи виконаних робіт. Валова виручка відображає грошовий вираз валової продукції підприємства. До складу цієї продукції входить і новостворена вартість, яка являє собою чистий продукт підприємства. Після реалізації продукції підприємство отримує валовий дохід.

Валовий доход – це прибуток, отриманий від реалізації певної продукції з

урахуванням витрат на її виробництво. Валовий дохід – це дохід, який компанія отримує від своєї основної діяльності, зазвичай від продажу товарів або послуг споживачам. У багатьох країнах термін валовий дохід є синонімом терміну оборот. Деякі компанії можуть отримувати валовий дохід від відсотків, дивідендів або роялті, які їм платять інші компанії. Під сумою валового доходу може матися на увазі весь валовий дохід або валовий дохід за певний період часу в певній валюті, наприклад «в минулому році, компанія X отримала валовий дохід 25 мільйонів гривень».

Ва́ловий дохі́д підприє́мства (чистий продукт) — це виручка від реалізації продукції, за виключенням матеріальних затрат. Він становить грошову форму чистої продукції підприємства. В масштабах суспільства валовий дохід (чистий продукт) являє собою національний дохід.

Складовими валового доходу є змінний капітал (оплата праці) і додаткова вартість (прибуток).

З поняттям валового доходу пов'язане поняття середнього валового доходу, що характеризує відношення валового доходу до кількості виробленої продукції:



Надлишок валового доходу над бухгалтерськими (зовнішніми) витратами становить бухгалтерський прибуток. А надлишок валового доходу над економічними витратами (сукупність зовнішніх та внутрішніх витрат) є економічним прибутком. Для його розрахунку з бухгалтерського прибутку відмінусовують внутрішні витрати з урахуванням нормального прибутку.

У практиці широке розповсюдження набув поділ бухгалтерського прибутку на балансовий і чистий прибуток. Балансовий прибуток обчислюється як сума прибутку від реалізації продукції (послуг, робіт), прибутку, отриманого від реалізації (це може бути, наприклад, реалізація якихось матеріальних цінностей), доходу або витрат від тієї діяльності, яка пов'язана з позареалізаційними операціями (штрафи, виплати тощо - вони або додаються, або віднімаються залежно від спрямованості). Так, штрафи, отримані підприємством від інших господарюючих суб'єктів, додаються, а штрафи, сплачені самим підприємством, - мінусуються. Розрахунок прибутку від реалізації здійснюється за такою формулою:

Виручка від реалізації продукції - Собівартість продукції = = Прибуток від реалізації продукції (з урахуванням податку на додану вартість, акциз тощо).

Чистий прибуток являє собою ту частину балансового прибутку, яка залишається в розпорядженні підприємства після виплати першочергових платежів (податки, відсотки за позиками банків тощо)

Для будь-якого підприємства завжди важливим є показник віддачі від використаного капіталу загалом. З цією метою розраховують норму прибутку капіталу. Вона може бути визначена за формулою:



де Рм - норма прибутку капіталу;

Р - прибуток;

(С + V) - спожитий капітал.

Норма прибутку є важливим показником, тому підприємець всіляко намагається збільшити прибуток. За незмінної ціни на товар це може бути досягнуто як за рахунок більш ефективного використання робочої сили і збільшення на цій основі додаткового продукту, так і за рахунок відносного зменшення витрат капіталу (економія на засобах виробництва, зменшення заробітної плати, запровадження більш ефективних знарядь праці тощо).

Норма прибутку відображає загальну прибутковість капіталу. Вона залежить від багатьох чинників, в тому числі від швидкості обороту постійного капіталу, підвищення ефективності функціонування робочої сили, зниження собівартості продукції і т.ін. У сучасних умовах у розвинених країнах світу середня норма прибутку великих фірм коливається в межах 10-12 %, хоча це, звісно, тільки орієнтовна величина. Є й випадки (наприклад, це такі фірми, як "Віза інтернейшл", "Мастер Кард", "Америкен Експрес" і деякі інші, що спеціалізуються на кредитних картках), коли норма прибутку сягає 25 %.



43. Сутність витрат виробництва, їх види та структура

В економічній теорії існують різні підходи щодо визначення витрат виробництва та їх класифікації. Витратами виробництва називаються витрати ресурсів на виготовлення товарів і послуг, виражені у грошовій формі. У процесі виробництва здійснюються витрати живої та уречевленої праці. У витратах виробництва затрати праці набирають форми затрат капіталу.

У вітчизняній економічній літературі витрати виробництва поділяються на витрати суспільства і витрати його первинних ланок - підприємств. Витрати суспільства — це сукупність витрат (матеріальних та живої праці), що відображають вартість виробництва кінцевої продукції для суспільства. Тобто це усі затрати суспільно необхідної праці на виробництво кінцевої продукції. Вони складаються зі спожитих засобів виробництва, заробітної плати, прибутка і набувають форми вартості продукції.

Витрати підприємств — це сукупність усіх спожитих ресурсів на виробництво того чи іншого продукту. Вони характеризують вартість виробництва продукції для підприємства. Витрати підприємства складаються зі спожитих засобів виробництва та заробітної плати і набувають форми собівартості продукції. Різниця між вартістю продукції і собівартістю дорівнює розміру прибутку підприємства. Витрати підприємств виражають реальні виробничі відносини ринкової системи господарювання.

У західній економічній літературі проблема витрат виробництва розглядається з інших позицій. Основою теорії витрат виробництва є феномен обмеженості економічних ресурсів та можливості їх альтернативного використання. На думку вчених-економістів, витрати виробництва щодо окремого підприємства можна поділити на економічні (вмінені) та бухгалтерські (явні) витрати.

Економічні (вмінені) витрати - це явні (зовнішні) витрати виробництва (витрати на придбання ресурсів, що не належать власникам підприємства) та ще й неявні (внутрішні), або альтернативні витрати (власні виробничі ресурси підприємства). Тобто, це вартість усіх виробничих ресурсів незалежно від того, чи вони є власністю підприємства, чи купуються на ринку.

Бухгалтерські витрати - це усі витрати виробництва, які пов 'язані з придбанням необхідних для забезпечення випуску продукції ресурсів за ринковими цінами. Тобто, це грошові витрати на придбання виробничих ресурсів, що не належать підприємству.

У деяких випадках у підприємницькій діяльності виникають витрати, які підприємства не зможуть собі відшкодувати за жодних умов. Такий вид витрат називають незворотннмн витратами підприємства.

У країнах з ринковою економікою також розрізняють постійні та змінні витрати. Постійні витрати - це витрати на обслуговування і управління виробництвом, які підприємство несе незалежно від обсягів виробництва продукції (послуг), тобто їх розмір є незмінним, яка би кількість товару не вироблялася. Вони оплачуються і тоді, коли не виробляється ніякої продукції. До них належать витрати на опалення, освітлення, амортизаційні відрахування, утримання управлінського персоналу, охорони, виплата відсотків за позиками, орендна плата, страхові внески тощо.

До змінних витрат виробництва належать витрати на сировину, матеріали, електроенергію, заробітну плату робітникам, тобто усі витрати, які не належать до постійних. їх зараховують до змінних витрат тому, що вони змінюються залежно від обсягу виробництва підприємства. Загальну суму постійних і змінних витрат на кожному конкретному рівні виробництва називають валовими витратами виробництва.

Сума постійних витрат може тривалий час не збільшуватися з огляду на зростання обсягів виробництва продукції (у нашому умовному прикладі вона дорівнює 20 тис. гри при випуску як 200, 400, так і 600 одиниць продукції).

А ось загальна сума змінних витрат зростає зі збільшенням обсягів виробництва. Так, якщо виготовлення 300 одиниць продукції потребує змінних витрат 30 тис. грн., то 400 одиниць - 40 тис. грн., а 600 одиниць -60 тис. грн.

Відповідно змінюються і валові витрати на виробництво продукції. Якщо валові витрати на виробництво 200 одиниць продукції складуть на певному підприємстві 43 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 23 тис. грн. змінних витрат), то виробництво 400 одиниць продукції вимагатиме витрат в 60 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 40 тис. грн. змінних витрат), а виробництво 600 одиниць - 80 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 60 тис. грн. змінних витрат).

Такий аналіз зміни витрат виробництва підприємства використовується для визначення ціни продукції, яку воно має постачати на ринок, і обсягів її виробництва.

Сучасна політична економія також розрізняє поняття граничні витрати. До них належать витрати підприємства, необхідні для виробництва кожної додаткової одиниці продукції. Граничні витрати показують зміну у витратах підприємства, яка пов'язана зі зменшенням чи збільшенням обсягу виробництва на одну додаткову одиницю продукції.

Спираючись на ці поняття, економісти запроваджують поняття відповідних середніх витрат, які визначаються діленням валових витрат на кількість виробленої продукції. Отже, середні витрати — це витрати на виробництво одиниці продукції, які дорівнюють валовим витратам, поділеним на вироблену кількість продукції. Середні змінні витрати визначають шляхом ділення суми змінних витрат на кількість продукції. Порівнюючи середні витрати з ціною продукції, можна визначити, чи прибуткове виробництво.

Склад і структура витрат залежать від характеру й умов виробництва продукції за тієї або іншої форми власності, від співвідношення матеріальних і трудових витрат та інших чинників.

Для розрахунку витрат і оцінки виробничої діяльності підприємства у країнах з розвиненою ринковою економікою застосовуються різні методи. В українській економіці, як і в інших економіках країн СНД, використовуються методи, що спираються на категорію собівартості Кожна країна законодавчо регулює структурні елементи собівартості, у тому числі ставки відрахувань на соціальні потреби, норми амортизації та ін. Собівартість - це один із найважливіших якісних показників комерційної діяльності підприємств будь-якої форми власності.

У процесі колообігу і обігу капіталу підприємства грошові витрати відособлюються від вартості у вигляді поточних витрат і набувають форм собівартості продукції. Вона є мірилом реальних витрат і доходів.

Собівартість продукції - це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і реалізацію. Ці витрати за економічним змістом групуються за такими елементами:



– матеріальні витрати (сировини, матеріалів, палива, електроенергії, напівфабрикатів);



– витрати на оплату праці;



– відрахування на соціальні заходи, у які входять відрахування на державне пенсійне страхування, соціальне страхування, страхування на випадок безробіття;



– амортизація основного капіталу, включно з прискореною амортизацією;



– інші витрати.

На основі цього групування витрат підприємства кожної конкретної галузі визначають статті витрат виробництва і реалізації продукції при плануванні, обліку і калькуляції собівартості з урахуванням характеру і структури виробництва.

Слід зазначити, що нині в українській економіці підприємства всіх форм власності здобули більше самостійності у прийнятті рішень щодо формування собівартості продукції. Однак вони не можуть порушувати чинних нормативних документів, які регламентують розмір відрахувань елементів витрат, що входять в собівартість.

Склад (перелік) витрат, які суб'єкти підприємницької діяльності можуть зараховувати на собівартість, регламентований державою.

Відповідно до сучасної Системи національних рахунків, що впроваджується в Україні з 1992 року, собівартість реалізованої продукції складається: з виробничої собівартості продукції, яка була реалізована протягом звітного періоду; нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та понаднормативних виробничих витрат.

До виробничої собівартості зараховують: прямі матеріальні (виробничі) витрати; прямі витрати на оплату праці; інші прямі витрати; загальновиробничі витрати.

Витрати, пов'язані з операційною діяльністю підприємства, які не зараховують до виробничої собівартості, такі: адміністративні витрати, витрати на реалізацію продукції і витрати на рекламу. Ці витрати відносять на дохід, тобто на зменшення валового прибутку підприємства.

У господарській практиці розрізняють:



1) цехову собівартість — всі витрати на виробництво, за винятком загальнозаводських;



2) виробничу (фабрично заводську) собівартість - всі витрати на виробництво без позавиробничих витрат;



3) повну (збутову) собівартість - всі витрати, пов'язані з виробництвом продукції і послуг, позавиробничі витрати (витрати на тару, упакування) і реалізацією продукції;



4) індивідуальну собівартість - витрати на одиницю окремих видів продукції;



5) середньогалузеву собівартість - витрати на виробництво і збут продукції в середньому в галузі;



6) планову собівартість - обчислюють на початку виробничого циклу на основі нормативів, технологічних карт і т. п. при складанні виробничо-фінансового плану;



7) фактичну (звітну) собівартість визначають на основі фактично здійснених витрат.



Щодо одиниці продукції розрізняють:

прямі витрати - пов'язані з процесом виробництва (затрати на сировину і матеріали, зарплата основних виробничих працівників і т. д.). Вони відносяться на окремі види продукції і можуть бути розраховані безпосередньо на одиницю продукції; непрямі витрати - пов'язані з роботою підприємства в цілому (цехові і загальновиробничі витрати), їх не можна безпосередньо розрахувати на одиницю продукції (за обсягом і асортиментом). За економічним змістом витрати діляться на: основні - пов'язані безпосередньо з виробництвом продукції; накладні (загальновиробничі) - охоплюють витрати на організацію, управління, технічну підготовку і обслуговування виробництва, відсотки за кредит банку, витрати на охорону праці та оплату праці управлінського апарату, канцелярські витрати тощо.

Відсоткове співвідношення елементів витрат у повній собівартості на виробництво продукції характеризує структуру собівартості. Ця структура на підприємствах різних галузей не однакова. Так, наприклад, в автомобільній промисловості частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів становить близько 50% усієї собівартості, тоді як на швейній фабриці у повній собівартості чоловічого костюму матеріальні витрати становлять 90%. Галузі промисловості, у структурі собівартості яких велика питома вага матеріальних витрат (легка, харчова, хімічна промисловість), вважають матеріаломісткими. Галузі, у структурі витрат яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування (нафтовидобувна, газова промисловість), вважають фондомісткими галузі, де великі витрати на оплату праці (підприємства вугільної, торф'яної, лісової промисловості), вважають трудомісткими.

Під впливом науково-технічного прогресу і зростання продуктивності праці відбувається постійний процес зміни структури витрат у суспільному виробництві. Кожна підприємницька структура прагне до мінімізації витрат виробництва, зниження собівартості продукції. Це зумовлено тим, що зниження собівартості продукції є важливим чинником збільшення прибутку від реалізації, а отже, підвищення конкурентоспроможності виробництва.

Зниження собівартості продукції досягається за рахунок економії сировини, матеріалів, електроенергії, палива. На собівартість впливають продуктивність праці, витрати, пов'язані з використанням засобів праці (основного капіталу), рівень різних непродуктивних витрат.

Вирішальне значення для зниження собівартості і відповідно збільшення маси і норми прибутку має підвищення продуктивності праці. Зумовлюється це тим, що величина додаткового продукту, який в умовах розвинутого товарного виробництва є матеріальною основою прибутку, визначається насамперед продуктивною силою додаткової праці. Зростання продуктивності праці це головний засіб скорочення часу виробництва. За незмінної величиної робочого дня та інтенсивності праці додаткова вартість не може збільшуватися, якщо не підвищується продуктивність праці. Вона прямо пропорційна до продуктивної сили праці, тобто зростає з підвищенням і падає зі зниженням продуктивності праці. Ці загальнометодологічні положення класичної політичної економії безпосередньо стосуються підприємницьких структур усіх форм власності та галузей діяльності.

Аналіз економічної діяльності підприємств в умовах ринкової системи показує, що найкращих успіхів у підвищенні продуктивності праці, зниженні витрат виробництва і відповідно збільшенні прибутку досягають ті підприємства, які надають особливої уваги проблемам сучасної технічної оснащеності виробництва, його організаційним удосконаленням. Впровадження нової техніки і прогресивної технології, удосконалення структури управління, підвищення культурно-технічного рівня працівників сприяє підвищенню ефективності виробництва, зниженню собівартості продукції, і на цій основі - збільшенню прибутку. Наслідки науково-технічного прогресу впливають на ці процеси через такі параметри економічного характеру, як трудо-, матеріало- і фондомісткість виробництва. Тому їх зниження є важливим резервом скорочення витрат на виробництво продукції і відповідно збільшення прибутку.

Практика господарювання в країнах з розвиненою ринковою економікою нагромадила значний досвід зниження витрат виробництва. Його використання підприємствами України в умовах ринкового трансформування сприятиме підвищенню ефективності вітчизняної економіки.



44. Капітал як економічна категорія

45. Кругооборот капіталу і його стадії. Функціональні форми капіталу

46. Оборот капіталу. Основний і оборотний капітал. Амортизація

47. Капітал і праця. Вартість робочої сили

Капітал як основна категорія капіталістичного способу виробництва містить у собі усю сукупність відносин привласнення, капіталістичної власності. Остання укорінюється в процесі первинного нагромадження капіталу, складовими якого є:

- відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва;

- утворення двох особливих економічних суб'єктів виробничих відносин - найманих працівників і капіталістів;

- перетворення робочої сили найманих працівників на товар;

- перетворення простого товарного виробництва на капіталістичне;

- перетворення грошей на капітал.

Цей процес відбувався протягом декількох століть у різних формах і в різний час. В результаті в суспільстві виникають не тільки нові виробничі відносини, представлені капіталом, а й економічні школи, які по-різному визначають їхню сутність. Сучасна економічна наука трактує капітал як складну, багатоаспектну категорію.

В економічні теорії сформувалися такі підходи до визначення сутності капіталу:

1. Предметно-функціональний підхід. Згідно з ним капітал ототожнюється з накопиченою працею, тобто всім тим, що використовується у виробництві, з метою виготовлення реалізованої продукції і отримання прибутку. Так, Д. Рікардо вважав, що капітал - це засоби виробництва, А. Маршалл зараховував до капіталу всі речі, які створюють передумови виробництва. Аналогічні підходи існують і в сучасні економічні науці (П. Самуельсон).

2. Монетаристський (грошовий) підхід. Капітал тут досліджується як фінансовий ресурс, що приносить дохід його власникові у вигляді відсотків. Прихильники монетаристської концепції виходять з того, що капітал - це гроші або їх замінники - кредитні гроші, які пов'язані з отриманням доходу.

3. Соціально-економічний підхід. Згідно з ним, капітал К. Маркса трактується як економічна категорія, як специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов.

Особливістю цього підходу є прагнення К. Маркса подолати однобічність попередніх концепцій у підходах до проблеми і охарактеризувати соціально-економічну сутність капіталу в органічному взаємозв'язку з економічними відносинами та виявити джерело самозростання вартості.

Свій аналіз К. Маркс починає зі ствердження, що будь-який капітал (промисловий, торговельний, позичковий) починає свій обіг із грошової форми, тобто як певна сума грошей. Отже, першою формою капіталу завжди виступають гроші (рис. 8.1).

Проте обіг капіталу за змістом суттєво відрізняється від обігу товарів і грошей при простому товарному виробництві. В обігу товарів і грошей, який виражається формулою Т-Г-Т обіг починається і завершується товаром з різною споживчою вартістю. Сенс цієї формули - тут споживча вартість одного роду обмінюється на споживчу вартість іншого роду з метою задоволення потреб покупця. Гроші тут виконують роль посередника. Перетворюючись на товар, вони витрачаються повністю.

На відміну від обігу товарів і грошей, обіг капіталу починається і завершується грошима, що відображає формула Г-Т-Г. Тут гроші виконують зовсім іншу роль, вони не витрачаються, вони авансуються і знову повертаються до свого власника. Отже, кінцева мета обігу грошей є самі гроші. Але ж усі гроші як споживчі вартості якісно однорідні. І така операція була б явно недоречною, якби першопочаткові і кінцеві гроші були кількісно рівні як вартості. Купувати товари, а потім знову їх продавати за одну й ту саму суму немає ніякого сенсу. Очевидно, з обігу повинна повернутися більша сума грошей, чим вкинута в нього. Тому метою кругообігу грошей у формулі Г-Т-Г є зростання вартості. І тоді схема товарно-грошового обміну (загальна формула обігу капіталу) набуде такої форми: Г-Т-Г4 або Г-Т-Г + Аг , де Аг означає приріст початково авансованої суми грошей. Цей приріст К. Маркс назвав додатковою вартістю. Здатність грошей створювати додаткову вартість перетворює їх на капітал, тобто на вартість, що приносить додаткову вартість. Власник грошей, який одержує додаткову вартість, є капіталістом (рис. 8.2).

На перший погляд, цей приріст утворюється у сфері обігу шляхом продажу товарів за цінами вищими, а купівля - нижчими від вартості. В дійсності в обігу нічого нового не створюється. Товарообіг у чистому вигляді - це обмін еквівалентів, тобто різних вартостей. А там, де рівність, не може бути вигоди. Правда, обіг у чистому вигляді не існує, оскільки ринкові ціни не збігаються з вартістю товару. Проте навіть із надбавки до ціни додаткова вартість виникнути не може, тому що взаємні втрати і витрати покупців і продавців урівноважуються. Спекулятивні надбавки до цін призводять тільки до перерозподілу сукупної додаткової вартості. Приріст грошей капіталіста-продавця втрачається тільки-но він стає покупцем. "Як не крутись, - пише К. Маркс, - а факт залишається фактом: якщо обмінюються еквіваленти, то не виникає ніякої додаткової вартості, і якщо обмінюються не еквіваленти, теж не виникає ніякої додаткової вартості. Обіг, або товарообмін, не створює ніякої вартості".

Отже, додаткова вартість не може виникнути в обігу, але вона не може виникнути і поза обігом. Гроші неможливо перетворити на капітал, якщо той, хто ними володіє, не вступає у відносини з іншими власниками. У цьому проявляється суперечність загальної формули капіталу.

"Таким чином, - пише далі К.Маркс, - капітал не може виникнути в обігу, а також не може виникнути і поза обігом. Він повинен виникнути в обігу і в той же час поза обігом". У з'ясуванні способу розв'язання цієї суперечності і полягає таємниця виникнення додаткової вартості і перетворення грошей на капітал.

Суперечність загальної формули капіталу може бути розв'язана позитивно лише за умови, що на ринку існує особливий товар, споживча вартість якого здатна створювати нову вартість, до того ж більшу, ніж та, яку він має.

Оборот капіталу. Оборот капіталу — це кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес, що безперервно повторюється. Оскільки капітал проходить у своєму русі сферу виробництва і сферу обігу, то його час обороту складається з часу виробництва і часу обігу.
Час виробництва — це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері виробництва. Його найважливішою частиною є робочий період, тобто кількість робочих днів, яка витрачається на виробництво готового продукту, коли предмети праці підлягають безпосередній обробці. Робочий період залежить від характеру галузі виробництва, рівня техніки на тому чи іншому підприємстві та інших умов. Наприклад, хлібокомбінату потрібно лише декілька годин, щоб перетворити певну кількість борошна в хліб, готового до продажу, а на літакобудівному підприємстві випуск кожного літака потребує витрат великої кількості трудових і матеріальних ресурсів упродовж багатьох місяців. Час виробництва звичайно триваліший ніж робочий період. Він включає також перерви в обробці, протягом яких предмет праці підлягає впливу певних природних процесів, як наприклад, бродіння вина, ріст зернових, дубління шкіри, охолодження металу тощо.
З розвитком техніки строки багатьох подібних процесів скорочуються. Час виробництва включає в себе також організаційні перерви. Так, більшість підприємств працює лише в одну зміну та п’ять днів на тиждень. Поступово скорочується тривалість робочого дня, зростає кількість святкових днів. Багато підприємств значну частину річного фонду часу не працює.
На відміну від часу виробництва час обігу — це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері обігу. Він включає в себе час купівлі засобів виробництва і робочої сили (перша стадія кругообігу) та час реалізації вироблених товарів (третя стадія кругообігу). Головні фактори, що визначають час обігу, такі: віддаленість ринків збуту від місця виробництва, місткість ринку, а також відстань підприємств від джерел сировини і палива. Ось чому важливим засобом скорочення часу обігу є розвиток транспорту і засобів зв’язку.
Прискорення обороту капіталу сприяє зниженню витрат виробництва і збільшенню маси та норми прибутку. Чим більше оборотів протягом року зробить капітал, тим більшу кількість продукції буде реалізовано на конкурентному ринку, більший валовий дохід і прибуток одержить підприємство. Річна маса економічного прибутку дорівнює масі прибутку, виробленого за один оборот капіталу, помноженій на число оборотів цього капіталу за рік, за умови, що обсяги капіталу за цей період не будуть зменшені чи збільшені.

Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, вартість якої входить у створювані товари цілком і яка повністю повертається в грошовій формі після їх реалізації. До складу оборотного капіталу входять предмети праці (сировина, матеріали, енергія, паливо), а також капітал, витрачений на робочу силу. Оборот капіталу, витраченого на робочу силу (Грс), має свої особливості. На відміну від інших частин оборотного капіталу вартість капіталу Грс на стадії виробництва не переноситься на продукт. Праця бере участь у створенні нової вартості, яка є складовою доданої вартості, створеної також іншими факторами виробництва — підприємцем і капіталом, і яка для кожного з власників певного фактора виробництва слугує винагородою


Основний капітал, його фізичний і моральний знос. Капітал, що перебуває у виробничій формі, за характером обороту традиційно поділяють на основний і оборотний.
Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість на новий продукт частинами (у міру зношення). До основного капіталу відносять ту частину авансованого капіталу, яка втілюється в засобах праці (споруди, машини, устаткування, інструмент). Перенесена частина вартості основного капіталу створює амортизаційний фонд.
Існують два види ізношування основного капіталу — фізичне і моральне. Фізичний знос — матеріальний знос машин, інструментів, будинків і споруд, інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання. Фізичний знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці, тощо. У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї вартості. Моральний знос основного капіталу — це передчасна втрата основним капіталом їхньої вартості або зменшення її. Є два види (дві форми) морального зносу. За першої форми відбувається підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів праці. Це приводить до зниження витрат виробництва на відтворення основних фондів. Зниження вартості засобів праці примушує здійснювати переоцінювання основних фондів. За другої форми морального зносу з’являються принципово нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні характеристики та експлуатаційні якості. Іншими словами, нові засоби праці мають набагато вищу продуктивність. Тому стара техніка замінюється новою або модернізується. А це означає втрату як споживчої вартості (в натурі), так і вартості, оскільки частина вартості, втіленої в засобах виробництва, підлягає достроковій заміні ще до того, як її вартість повністю реалізувалася через створюваний продукт. Отже, за другої форми морального зносу відбувається зниження вартості основних фондів у результаті науково-технічного прогресу.
Амортизація основного капіталу — це заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт (послуги), що виробляється. Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають амортизаційними. Встановлений у законодавчому порядку річний процент заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають нормою амортизації. Високі темпи науково-технічного прогресу, прискорення морального зносу основних фондів ведуть до того, що держава збільшує норму амортизації в законодавчому порядку. Це називається політикою прискореної амортизації, що широко застосовується в розвинутих країнах.
Таким унікальним товаром є робоча сила.

Дійшовши такого висновку, К. Маркс розв'язав і основне протиріччя формули капіталу. Товари купуються за вартістю, продаються за вартістю (умови закону вартості дотримані) і в той же час особливий товар - робоча сила при її споживанні створює додаткову вартість. Аналізуючи товар - робоча сила і його властивості К. Маркс вперше відкрив і корінні відмінності між робочою силою і працею. Це дало можливість зрозуміти, де знаходиться основне джерело додаткової вартості. Він довів, що праця не є товаром. Робітник продає підприємцю не працю, а робочу силу, тобто здатність до праці. Праця - це функція робочої сили, процес її продуктивного споживання.

Для перетворення робочої сили на товар необхідні такі умови:

1) її власник має бути вільним у правовому відношенні, мати змогу по своєму розумінню розпоряджатися своєю здатністю до праці.

2) власник робочої сили має бути позбавлений засобів виробництва, а отже і засобів до існування, що змушує його продавати свою робочу силу.

3) наявність у суспільстві осіб, які володіють засобами виробництва і грошима, а тому мають змогу купувати і використовувати робочу силу.

Отже, гроші перетворюються на капітал тоді, коли вони авансуються в складові елементи процесу виробництва - засоби виробництва і робочу силу з метою отримання додаткової вартості і привласнення результатів чужої праці.



48. Суть, форми і системи заробітної плати. Мінімальна заробітна плата

У ринковій економіці заробітна плата виступає як ціна, що сплачується за використання найманої праці. Для роботодавця зарплата виступає як ціна за ресурс. В умовах досконалої конкуренції ціна на ресурси визначається співвідношенням попиту і пропозиції, а попит і пропозиція, в свою чергу, є похідними від споживчого попиту та рівня цін на товари і послуги, які виробляються за допомогою цих ресурсів. Наприклад, попит на програмістів визначається рівнем попиту на програмне забезпечення галузей економіки та домашніх господарств.

Усі економічні ресурси використовуються одночасно, тому попит на кожний із факторів залежить не тільки від рівня цін на певний ресурс, а й від рівня цін на інші ресурси. Все це означає, що підприємець завжди порівнює, як йому вигідніше вчинити: найняти більше працівників чи збільшити обсяг фізичного капіталу. Підприємець може збільшувати чисельність найманих працівників до тих пір, поки грошова оцінка граничного продукту буде більшою або дорівнюватиме величині заробітної плати. З іншого боку, працівник розраховує на заміщення вартості його робочої сили - відновлення фізичних і духовних здібностей до праці. Ці фактори формують попит і пропозицію на ринку праці, а їх взаємодія - ціну праці або розмір заробітної плати. Фактор заміщення вартості робочої сили лежить в основі встановлення розміру мінімального споживчого кошика та мінімальної ставки заробітної плати.

Заробітна плата, як правило, складається із основної (тарифної) і додаткової. Тарифна частина зарплати визначається за тарифно-кваліфікаційною сіткою і виплачується працівникові, якщо він відпрацював необхідний час. Ця частина зарплати повинна бути гарантованою і складати не менше 60% від рівня зарплати. Додаткова зарплата значною мірою залежить від результатів праці і виплачується за працю понад встановлені норми, за трудові успіхи, винахідливість, особливі умови праці тощо.

Заробітна плата має дві форми: відрядну та погодинну. Кожна з форм зарплати має свої системи.

Відрядна заробітна плата –– це форма оплати праці, при якій вона нараховується за кожну одиницю виробленої продукції. Всередині відрядної форми можуть використовуватися проста відрядна, відрядно-прогресивна, відрядно-преміальна системи зарплати. Відрядна форма зарплати передбачає також систему доплат за економію палива, енергії, сировини, матеріалів, за ефективне використання устаткування, за ставлення до праці тощо.

Погодинна форма заробітної плати –– застосовується там, де продукту слід виробляти саме стільки, скільки того вимагає технологія, наприклад, при конвеєрному виробництві. Існує погодинно-нормативна і погодинно-преміальна системи заробітної плати. Перша передбачає оплату за відпрацьований час та при виконанні встановлених нормативів, а друга - ще й додаткову виплату премій за економію витрат, досконаліші форми організації праці, підвищення якості продукції тощо. В останні десятиліття в розвинутих країнах почали використовувати систему дольової участі робітників у розподілі доходів підприємства, яка дозволяє зацікавити робітників у кінцевих результатах роботи фірми, оскільки вони отримують певну частку прибутку або дивіденди на свої акції.

В Україні організація оплати праці здійснюється на основі Генеральної тарифної угоди, галузевих та регіональних угод, колективних та індивідуальних договорів. На рівень заробітної плати впливає держава (встановлюючи гарантований мінімум зарплати) та профспілки.

Мінімальна заробітна плата –– це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту некваліфіковану працю. Вона визначається з урахуванням вартості мінімального споживчого кошика, загального рівня середньої зарплати, продуктивності праці, рівня зайнятості і не повинна бути нижче межі малозабезпеченості.



49. Суть торгового капіталу. У результаті суспільного поділу праці торгівля починає відігравати самостійну функцію життєзабезпечення суспільства через надання певних послуг споживчого і виробничого характеру, що потребує певних ресурсів. Це формує торгівлю як самостійну сферу підприємницької діяльності.
Капітал як ресурс набуває форми торгового капіталу, якщо він забезпечує рух продукту від виробника до споживача. Функцією торгового капіталу є обслуговування процесу купівлі і продажу товарів. Торговий капітал історично передує капіталістичному способу виробництва. Він існував у рабовласницькій і феодальній формаціях і виступав як незалежна і самостійна форма капіталу.
Торговий капітал мав прогресивне значення в докапіталістичних формаціях. Він був тією ланкою, що забезпечувала економічний зв’язок між виробниками і споживачами. Торговий капітал розкладав натуральне господарство феодального суспільства, прискорював перетворення натурального господарства в товарне, активно сприяв розвиткові ринку. Торговий капітал концентрував грошові ресурси в руках приватних осіб і цим готував одну з умов виникнення промислового капіталу.
З розширенням виробництва для реалізації товарів стає необхідним досить розвинутий ринок. Промисловець повинен більш чітко стежити за складним механізмом обігу, ураховувати стан ринку та динаміку цін, тримати торгових агентів тощо. Усе це вимагає додаткових витрат. Тому створюється необхідність в особливій групі капіталістів, які використовували б свої капітали виключно для обслуговування обігу промислового капіталу, — в торговцях. Промисловець тепер уже може не займатися реалізацією, доведенням товару до споживача. Цією справою займається торговець. Виникає поділ праці між промисловим і торговим капіталом, між промисловцем і торговцем. Функціонування торгових підприємств вимагає залучення ресурсів у формі капіталу, праці, підприємницького таланту, тому витрати у сфері торгівлі не мають принципових відмін від сфери виробництва.
Витрати підприємства сфери обігу, пов’язані з реалізацією продукції, називаються витратами обігу. Витрати обігу поділяються на постійні і змінні, зовнішні і внутрішні, економічні і бухгалтерські.
Торговий прибуток. Підприємницька діяльність передбачає одержання прибутку, який виступає у формі торгового прибутку. Торговий прибуток — це дохід, який одержують підприємства оптової і роздрібної торгівлі. Його можна розглядати двояко:
1) як різницю між загальним виторгом від продажу товарів і бухгалтерськими витратами обігу. У цьому разі торгове підприємство одержує бухгалтерський прибуток;
2) як різницю між загальним виторгом і економічними витратами обігу. При цьому торговельне підприємство може одержати економічний (чистий) прибуток і такі складові доходу підприємства, як нормальний підприємницький прибуток, умовний процент на власний капітал, умовну ренту від власної земельної ділянки та умовну заробітну плату торгового підприємця.
З розвитком торгового капіталу торгівля стає відокремленою на основі суспільного поділу праці галуззю економіки, що здійснює посередницьку діяльність з купівлі-продажу товарів і надання послуг.
Залежно від сфери функціонування торгового капіталу весь ринок ділиться на внутрішній і зовнішній; відповідно до цього існує внутрішня і зовнішня торгівля. Внутрішня торгівля обслуговує економічні зв’язки на національному (внутрішньому) ринку.



50.Позичковий капітал і позичковий відсоток

Позичковий капітал - це певна сума вільних грошей, які надаються їх власником у тимчасове користування іншій особі (підприємцю) з метою отримання відсотка [1].

Джерела позичкового капіталу: 1) тимчасово вивільнені в процесі кругообороту промислового капіталу грошові засоби: амортизаційні відрахування, призначені для оновлення основного капіталу; тимчасово вільні кошти, призначені для відшкодування оборотного капіталу (заробітної плати, сировини тощо); кошти, призначені для розширення та модернізації виробництва; 2) капітали грошових капіталістів-рантьє (особи, що живуть на відсотки); 3) грошові доходи та заощадження населення; 4) грошові засоби державного і місцевих бюджетів, різних організацій та установ.

Функції позичкового капіталу: грошове обслуговування промислового капіталу; участь у виробництві і розподілі додаткової вартості; сприяння акумуляції тимчасово вільних грошових засобів, запровадження їх в обіг з метою зростання; використання капіталу-товару з метою отримання прибутку у формі відсотка.

Особливістю позичкового капіталу є специфіка його кругообороту (руху). Якщо кругооборот промислового капіталу передбачає послідовне набуття ним грошової, продуктивної і товарної форм та здійснюється за формулою: Г- Т (Зв +Рс) ... В...Т'- Г', а торговий капітал у процесі свого кругообороту набуває лише грошової і товарної форми і здійснюється за формулою Г- Т- Г', то позичковий капітал у процесі свого руху весь час перебуває тільки у грошовій формі, здійснюючи кругооборот за формулою: Г - Г'.

Поява тимчасово вільних грошових коштів суперечить самій суті капіталу (бо ж капітал - це вартість, яка приносить додаткову вартість). Тому за таких умов об'єктивно утворюється особлива група підприємців, яка концентрує у своїх руках тимчасово вільні гроші й пускає їх в обіг із метою забезпечити їхнє зростання. Саме такі гроші, передані одними підприємцями в тимчасове користування іншим з метою їх самозростання, набувають форми позичкового капіталу.

Позичковий капітал у процесі свого руху, як і будь-який інший капітал, повинен не лише зберегтися у своїй початково авансованій сумі грошей, а й зрости, тобто принести своєму власнику дохід. Цей дохід виступає у формі відсотка. І тут виникає принаймні два питання. По-перше, за що платить той, хто бере гроші в позику. По-друге, звідки беруться гроші в позичальника для виплати відсотка.

Відповідаючи на перше питання, треба згадати, що гроші у формі позичкового капіталу набувають додаткової вартості, а саме - приносять прибуток.

Отже, позичальник, беручи в позику певну суму грошей, оплачує їх власникові саме цю потенційну можливість отримати прибуток. І відсоток, який сплачує позичальник виступає лише як плата за споживну вартість грошей - приносити прибуток. За умов опосередкування позичковим капіталом процесу виробництва, загальний прибуток розподіляється між підприємцем-функціонером і власником грошового капіталу. Перший отримує частку, яка називається підприємницьким доходом; а частка іншого називається відсотком.

Позичковий відсоток - це вартість послуги, яка надається кредитором позичальнику (клієнту), у вигляді надання йому за плату певної суми грошей на обумовлений строк.

Величина відсотка регулюється попитом на позичковий капітал і його пропозицією. Ураховуючи, що відсоток є частиною прибутку, він не може бути більшим від його загальної суми, навіть дорівнювати їй, тому середня норма прибутку становить верхню, максимальну межу відсотка. Мінімальна межа не піддається точному визначенню.

Розмір збільшення чи зменшення позичкового відсотка вимірюється його нормою. Норма відсотка - це відношення суми річного доходу, який отримує позичковий підприємець, до суми капіталу, що віддається в позику. Розрахунок норми відсотка робиться за формулою:



де Нв - норма відсотка; Хрд - сума річного доходу, отриманого на позичковий капітал; Кп - сума позичкового капіталу [2].

Норма відсотка в кожний даний момент визначається пропозицією позичкового капіталу й попитом на нього. Найбільш низькою вона буває тоді, коли пропозиція позичкового капіталу зростає, а попит на нього падає та навпаки. У свою чергу попит на грошовий капітал залежить від фази економічного циклу. Найвищого рівня відсоток досягає в період кризи, коли різко зростає попит на грошовий капітал, необхідний для оновлення основного капіталу.

51.Сутність кредиту, його функції і форми

Під кредитом у вузькому сенсі розуміється надання грошей або товарів у борг (користування на строк на умовах повернення).

Кредит виникає за певних умов. Під час кругообігу товарних ресурсів і грошових коштів відбувається накопичення грошових коштів у держави, підприємств, організацій і у населення. Це нагромадження відбувається у вигляді амортизаційних відрахувань, виручки, утворення грошових фондів підприємств, відкладення коштів населенням на рахунках Ощадбанку та комерційних банків.

Накопичені грошові кошти до моменту витрачання їх власником тимчасово вільні. Це створює основу для виникнення кредитних відносин.

Кредит в економічному сенсі і представляє собою форму економічних відносин, за допомогою яких використовуються тимчасово вільні грошові кошти господарських організацій, підприємств, держави і населення.

Кредитні відносини виникають між:

- Банками та господарськими підприємствами;

- Банками і державами;

- Між підприємствами і організаціями;

- Між банками та населенням.

Населення робить грошові депозитні вклади в банках.

Депозит (в пер. З лат. - Відкладення грошей) - сума, ввіряє банку для збереження і використання.

Суть кредиту проявляється в його функціях. Кредит виконує наступні дві функції:

1. Перерозподіл коштів. За допомогою кредиту тимчасово вільні грошові кошти підприємств і населення акумулюються в банках і перерозподіляються у відповідності до потреб підприємств.

2. Заміщення готівкових грошей кредитними операціями. На основі кредиту розвиваються безготівкові розрахунки, що

в процесі яких готівкові гроші кредитними замінюються операціями, які здійснюються шляхом записів по рахунках, відкритим у банку.

Кредит як економічна категорія має кілька форм: банківський, комерційний, споживчий, міжбанківський, державний, міжнародне, іпотечний.

В рамках кожної з форм кредиту можуть виникати свої кредиту види.

Банківський кредит. Основна форма кредиту. Госпрозрахункові підприємств отримує кредит, зазвичай, через банківську систему.

За термінами користування банківський кредит може бути:

- Короткостроковий (строком до 1 року) в 1999 р. припадало 82% позик;

- Середньостроковий (терміном до 3 років);

- Довгостроковий (понад 3 років).

На частку середньострокового та довгострокового доводилося 18% позик.

Банківський кредит впливає, насамперед, на розвиток господарського розрахунку, впровадження НТП, розвиток виробництва і товарообігу.

Кредити банків та інших кредитних установ поділяються на види залежно від їх ролі в тій чи іншій

сфері господарської діяльності, характеру кредитування.

Залежно від сфери функціонування банківські кредити можуть бути двох видів:

1) кредити, що беруть участь в організації оборотних фондів;

2) кредити (позики) беруть участь в розширеному відтворенні основних фондів, які називаються інвестиційними кредитами.

Кредити, що формують оборотні кошти підприємств, підрозділяють на кредити в сферу виробництва і позики в сферу обігу. До кредитів у сферу виробництва належать позики під наднормативні виробничі запаси у вигляді залишків наявних сировини, матеріалів, палива, готової продукції.

Сферу обігу обслуговують кредити, що надаються торговельним організаціям під товари, розрахункові документи в дорозі, під товари сезонного накопичення та ін

Інвестиційний кредит, як правило, є довгостроковий кредит, наданий із метою придбання землі, будівель, споруд, обладнання чи інших активів, які є за своєю природою основними фондами.

Інвестиційний кредит може бути незабезпеченим або ж він може видаватися під забезпечення (під заставу нерухомості).

Інвестиційний кредит може надаватися:

- Комерційними банками;

- Ощадними банками;

- Страховими компаніями;

- Цільовими фондами та благодійними установами;

- Індивідуальними інвесторами;

- Урядовими установами;

- Господарськими організаціями.

Найбільша сума інвестиційних кредитів припадає на кредити, отримані в банках.

Комерційний (торговий) кредит - це кредит, що надається господарськими організаціями один одному у вигляді відстрочки платежу за відвантажені товари (услуги).

Комерційний кредит видається, як правило, на основі договору (контракту).

Комерційний (торговий) кредит відрізняється від банківського кредиту:

- В ролі кредитора виступають не банки, а юридичні особи, що реалізують продукцію і товари;

- Надається у товарній формі кредиту торгового.

У закордонній практиці комерційний кредит набув широкого поширення. Наприклад, в Італії до 75% від суми операцій в оптовій торгівлі здійснюються на умовах комерційного кредиту, середній строк по кредиту становить 20-30 і більше днів, що відповідає або перевищує строк фактичної реалізації товарів споживачем.

У сучасних умовах у ряді країн застосовуються в основному три різновиди комерційного кредиту:

а) кредит з фіксованим строком погашення;

б) кредит з поверненням після фактичної реалізації поставлених товарів;

в) кредитування за відкритим рахунком, коли постачання наступної партії товарів на умовах комерційного кредиту здійснюється до моменту погашення заборгованості по попередній поставці.

Споживчий кредит (особистий кредит). Кредит, що надається населенню для оплати будівельних матеріалів та товарів або послуг (у формі відстрочення платежу). У ролі кредитора можуть виступати юридичні особи: кредитні кооперативи, каси взаємодопомоги, підприємства, банки.

Між банками і населенням може бути посередник, наприклад, організація торгівлі, яка продає товари в кредит, тобто в розстрочку, а потім в межах її суми отримує в банку грошову позику.

Видача споживчого кредиту населенню збільшує платоспроможний попит, сприяє задоволенню потреб населення. Отже, він прискорює вирішення проблеми задоволення попиту.

Міжбанківський кредит - значне джерело засобів для підтримки стабільності кредитного потенціалу банку. Це одна з форм поширених кредитних відносин між комерційними банками та кредитними установами.

Державний кредит. Кредит, при якому позичальником виступає держава, а кредиторами - населення і юридичні обличчя.

За його допомогою держава акумулює кошти для фінансування державних витрат і капітальних вкладень.

Кредитні відносини оформляються у формі облігацій державної позики, векселів, лотерей.

Державний кредит ділиться на види:

Залежно від позичальника на:

1) централізовані позики;

2) децентралізовані позики;

Залежно від місця отримання позики на:

1) внутрішні позики;

2) зовнішні позики.

Держава виступає також і як кредитор.

Здійснюючи функції кредитора, держава через Нацбанк видає кредити:

- Конкретним галузям, акціонерним товариствам, що відчувають потребу у фінансових ресурсах;

- Комерційним банкам на ринку міжбанківських кредитів.

Міжнародний кредит. Являє собою кредит, що видається одним державою іншій для прискорення їх економічного розвитку чи спорудження обєктів. Основною формою є банківський кредит, тобто в кредитних відносинах беруть банки.

До міжнародних кредитів належать також кредити, що надаються на міжнародному рівні:

- Міжнародним валютним фондом;

- Міжнародним банком реконструкції та розвитку. Своєрідним кредитуванням підприємства є

факторинг, який означає поступку банку своїх платіжних вимог. Після укладання з банком договору про факторингове кредит банк буде оплачувати за рахунок своїх коштів платіжні вимоги, виставлені на покупців клієнта.

Такий вид обслуговування вигідний підприємству тим, що підприємство отримує гроші на розрахунковий рахунок у той же день - у день предявлення розрахункових документів у банк. Банку вигідний факторинг тому, що він стягує з підприємства комісійну винагороду, а також отримує пеню у разі несплати розрахункових документів у строк.

Кредит відіграє значну роль в інвестиційній діяльності держави і підприємств, що проявляється в наступному:

1) кредит використовується як додаткове джерело фінансових ресурсів для відтворення основних фондів і оборотних коштів;

2) кредит сприяє впровадженню досягнень науково-технічного прогресу в інвестиційної діяльності;

3) кредит сприяє розвитку стабільного виробництва, прискорення введення у дію основних фондів;

4) кредит сприяє вирішенню соціальних проблем в галузі житлового будівництва, розвиток мережі закладів освіти, медичного обслуговування, зміцнення підприємств побуту, і, нарешті, кредит сприяє

зміцненню господарського розрахунку в комерційних і будівельних організаціях.
52.Банки, їх роль, функції та операції. Види банків. Банківський прибуток.

Банк – це кредитно-фінансова установа, фінансовий посередник, що організує і здійснює рух позичкового капіталу, приймає депозити від одних індивідів та фірм і передає їх у борг іншим. Функції: 1) перетворюють грошову форму промислового і торговельного капіталів у позичкову форму; 2) акумулюють доходи різних верств населення і перетворюють їх у позичковий капітал; 3) виступають посередниками у передачі позичкових капіталів функціонуючим капіталістам; 4) створюють додаткові купівельні та платіжні засоби і перетворюють їх у капітал (випуск банкнотів, банкнот – це вексель на банкіра, за яким пред’явник у будь-який час може отримати гроші і яким банкір замінює приватні векселі; банкнот без обмежень може обмінюватись на реальні гроші, тому він починає замінювати їх в товарному обороті, банк може віддати банкноти у позику, перетворивши їх у позичковий капітал; інша форма створення додаткових засобів обігу – впровадження депозитів, які дозволяють клієнтам в межах позики розплачуватись чеками). Банки здійснюють пасивні і активні операції. Пасивні операції – утворення банківських ресурсів. Банки збирають в суспільстві вільні гроші – функціонуючих капіталістів, рантьє, заощадження найманих робітників та пенсіонерів + власний капітал банків. Активні операції – розміщення банківських ресурсів. Основні операції комерційних банків:1.Залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів. 2.Розрахункове та касове обслуговування клієнтів. 3.Операції з цінними паперами. 4.Видавання поручительств, гарантій та інших зобов’язань. 5.Факторингові операції (факторингова компанія, фірма-фактор, спеціалізується на торгових боргах, управляє боргами, викуповує їх, надає кредити під дебіторську заборгованість; послуги фактора 0,7 – 2% купівельної вартості боргів клієнта). 6.Лізинг (строкове, цільове та платне користування майном: лізингодавець передає лізингоодержувачу рухоме та нерухоме майно, тобто будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, офісне обладнання…). 7.Довірчі операції. 8.Надання консультаційних послуг. Залежно від характеру виконуваних функцій капіталістичні банки бувають: 1)комерційні (займаються кредитуванням промисловості і торгівлі); 2)емісійні (займаються випуском банкнотів - Нац.банк України); 3) банки специфічного призначення, такі як іпотечні, зовнішньоторговельні і сільськогосподарські банки. За свою діяльність банки отримують прибуток. Розрізняють валовий і чистий прибуток банку. Валовий банківський прибуток - це різниця між сумами стягуваних і виплачуваних банком відсотків. Чистий прибуток банку дорівнює його валовому прибутку мінус витрати по веденню операцій.

53.Аграрні відносини. Агропромислова інтеграція

Аграрні відносини є особливою системою економічних відносин, що складаються в суспільстві щодо земельної власності, землеволодіння і землекористання в сільському господарстві, а також з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання сільськогосподарської продукції. їхня специфіка визначається тим, що головним та невідтвореним засобом виробництва агрокультури є земля. Розподіл землі між класами і соціальними групами в різних економічних системах визначає характер аграрних відносин, що складаються в них, породжуючи часом гострі протиріччя в суспільстві. Вирішення протиріч здійснюється в ході еволюційного розвитку аграрних відносин, удосконалювання землеволодіння та землекористування, знарядь праці, що застосовуються в сільському господарстві, поглиблення суспільного поділу праці, агропромислової інтеграції.

Одним із засобів, що революціонізують розвиток аграрних відносин, є аграрні реформи, які перетворюють систему власності, землеволодіння і землекористування, організаційні форми господарювання на селі. Вони мають ґрунтуватися на створенні таких умов, за яких би безпосередній виробник був би хазяїном на землі, вільно вибираючи виробничий напрям для свого господарства, розпоряджався зробленим продуктом та доходом. Ці принципи сформульовані століття тому. І в тих країнах, Де їх додержувалися, створено високоефективне аграрне виробництво, що забезпечує продуктами харчування не тільки населення своїх, а й інших держав. Франсуа Кене, засновник школи фізіократів, зазначав: «Кожному слід надати волю обробляти на своєму полі такі добутки, які тільки підказують йому його інтереси, здібності, властивості ґрунту і які, на його думку, здатні давати можливо більшу кількість продуктів».

Основний принцип — свобода господарювання, сформульований понад два століття тому, не був зрозумілим і реалізованим в адміністративно-командній економічній моделі. Формальне усуспільнення землі, насильницька колективізація, яка була проведена на селі, призвели до створення таких форм господарювання, у яких відчуження селян від власності й управління досягло своєї межі, викликаючи егоїзм, байдужість і споживацький підхід до користування землею. Внаслідок цього сталася перманентна криза сільського господарства, нездатність його вирішити продовольчу проблему в суспільстві. Головне й найгостріше протиріччя, що склалося в аграрній сфері адміністративно-командної моделі,— це протиріччя між формальним усуспільненням та реальним розпорядженням землею державно-номенклатурною бюрократією. Формальне усуспільнення і реальне розпорядження землею державно-номенклатурної бюрократії проявляється у реальному поєднанні власності і володіння в особі єдиного суб'єкта — держави, від імені якої керує апарат чиновників. Аграрні реформи, які проводяться в країнах, що переходять від адміністративної до ринкової моделі, покликані створити необхідні умови для розв'язання такого протиріччя. Введення інституту приватної власності на землю, безперечно, розв'язує його, породжуючи водночас такий спектр нових суперечностей, які можуть стати джерелом глибоких соціальних потрясінь у суспільстві. Земля в більшості країн світу — об'єкт приватної власності та купівлі-продажу. Це породжує гострі соціальні колізії в суспільстві, і серед західних учених чимало супротивників приватної власності на землю.



Під впливом науково-технічної революції у сільському господарстві відбуваються значні якісні зміни речових і особистих факторів виробництва. Кількісно і якісно змінюється матеріально-технічна база сільськогосподарського виробництва у процесі переходу цієї галузі до широкого використання системи машин, біотехнологій, інновацій, комп'ютерної техніки. Зростає професійний рівень працівників, виникають і набувають поширення нові форми організації виробництва.

Найбільш значущим серед новітніх процесів в аграрній сфері е подальше поглиблення суспільного поділу праці під впливом використання в ній досягнень науково-технічної революції. Воно охоплює всі види поділу праці і супроводжується диференціацією і спеціалізацією галузей економіки, збільшенням самостійних виробництв, появою нових видів послуг.

Суспільний поділ праці розвивається не ізольовано, а в системі об'єктивних економічних процесів. Спеціалізація - це тільки одна сторона виробничого процесу, а друга - об'єднання (інтеграція) різноманітних видів виробничої діяльності. Спеціалізація та інтеграція праці утворюють органічну єдність, у якій зміна однієї сторони викликає зміну іншої, що закономірно породжує модифікацію першої. Внаслідок цього процеси спеціалізації та інтеграції відбуваються у взаємозв'язку.

Поглиблення суспільного поділу праці у сільському господарстві супроводжується виділенням з нього окремих виробництв, операцій, функцій, що призводить до звуження його спеціалізації. За таких умов підприємницька діяльність у цій галузі зосереджується на власне аграрних її видах, а решту функцій - переробка і зберігання сільськогосподарської продукції, обслуговування виробництва - беруть на себе нсільськогосподарські підприємницькі структури. Змінюється і функціональна роль цієї галузі. Якщо раніше вона була постачальником готової продукції, потім готової продукції і сировини, то нині - переважно, сировини. Аграрне виробництво стає тільки етапом на шляху створення товарів з його сировини. Об'єктивно необхідною умовою останнього стають міцні, постійно відновлювані міжгалузеві зв'язки між сільським господарством і сукупністю галузей, пов'язаних з ним технологічно, економічно і організаційно. Внаслідок посилення цих зв'язків і розвивається агропромислова інтеграція.

Агропромислова інтеграція — це об'єктивний процес об'єднання спеціалізованого, повязаного спільним виробничим циклом сільськогосподарського і промислового виробництва в єдину систему відтворення.

На її розвиток значний вплив має рівень технологічної і організаційної єдності взаємопов'язаних підприємств, особливості окремих галузей, специфіка перероблюваної сільськогосподарської продукції, технологій її переробки. Факторами, що впливають на інтеграцію сільського господарства і пов'язаних з ним галузей, є також рівень розвитку колективних і державних сільськогосподарських підприємств, селянських господарств, їх спеціалізація. Економічна основа агропромислової інтеграції визначається товарно-грошовим обміном, ринком. Останній об'єднує, організовує їх в галузевому і територіальному відношенні. Ринковий механізм регулювання виробництва створює об'єктивну необхідність для все більш тісної взаємодії і взаємозалежності окремих елементів економічної системи. Все це характеризує агропромислову інтеграцію як багатогранний процес, що розвивається у різноманітних формах.

Найбільш простою формою агропромислової інтеграції є контрактне виробництво сільськогосподарської продукції для торгових і переробних підприємств відповідно до укладених угод. У нашій державі відбувається використання угод при реалізації продукції сільського господарства переробним підприємствам і торгівлі, матеріально-технічному забезпеченню і виробничому обслуговуванню аграрного виробництва.

На рівні первинної ланки суспільного виробництва агропромислова інтеграція проявляється у формі агропромислових підприємств, комбінатів, об'єднань, агрофірм. Слід мати на увазі, що такі агропромислові формування виникають за наявності прямих і усталених зв'язків між сільськогосподарськими, з одного боку, та переробними, торговими підприємствами і організаціями, з іншого, високого рівня концентрації та товарності виробництва.

Поряд з низовими агропромисловими формуваннями в межах окремих областей, зон і районів функціонують регіональні агропромислові комплекси (РАПК). Вони охоплюють сільське господарство окремого регіону та галузі, що забезпечують цей комплекс засобами виробництва, здійснюють надання виробничих послуг та переробляють, зберігають і доставляють продукцію до споживачів. Кожен з таких комплексів не має всього набору галузей, які входять до складу агропромислового комплексу більш високого рівня.

У межах національних економік агропромислова інтеграція базується на більш масштабному інтеграційному процесі - формуванні агропромислового комплексу країни. Він є економічною категорією, що виражає сукупність виробничих відносин між аграрним виробництвом і пов 'я заним и з ним галузями з виготовлення і доведення до споживачів товарів, вироблених із сільськогосподарської сировини.

У національній економіці кожної країни агропромисловий комплекс займає одне з провідних місць і є однією з найбільших сфер підприємницької діяльності, яка в зарубіжній економічній літературі дістала назву "агробізнес". АПК належить до базових народногосподарських комплексів, його функціонування і розвиток визначають умови життєдіяльності суспільства.

До складу агропромислового комплексу належать ті види виробництва та виробничого обслуговування національної економіки, функціонування і розвиток яких підпорядковані створенню кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини. Існування цієї сукупності галузей і виробництв поза агропромисловим комплексом недостатньо ефективне.

Для того, щоб агропромисловий комплекс виконував притаманні йому функції, він повинен мати певну структуру. її можна характеризувати з різних позицій. У науковій та навчальній літературі найбільшого поширення набув функціонально-галузевий розріз структури АПК. Відповідно до цього у ньому виділяється три сфери.

До першої сфери належать ті галузі, які забезпечують увесь агропромисловий комплекс засобами виробництва та надають послуги, включно з ремонтними і меліоративними роботами, будівництвом тощо. Це тракторне і сільськогосподарське машинобудування; машинобудування для легкої і харчової промисловості; машинобудування для тваринництва і кормовиробництва; виробництво мінеральних добрив і засобів захисту рослин; мікробіологічна промисловість; ремонт тракторів і сільськогосподарської техніки; капітальне будівництво.

Друга сфера АПК охоплює сільське і лісове господарство. Третя сфера містить галузі, які здійснюють заготівлю, переробку, зберігання продукції сільського господарства і доведення її до споживання. Сюди належать легка, харчова, м'ясомолочна, рибна, борошномельно-круп'яна, комбікормова промисловість, а також торгівля продовольчими товарами і громадське харчування. Така класифікація структури АПК прийнята у світовій економічній літературі.

Важливу сферу підприємницької діяльності в АПК займають галузі виробничої та соціальної інфраструктури. До них належать дорожньо-транспортне господарство, зв'язок, інформаційні служби, система зберігання продукції тощо. Об'єкти інфраструктури функціонують у кожній з його сфер. У складі останніх виділяється і соціальна інфраструктура.

Загальною передумовою успішної підприємницької діяльності в умовах агропромислової інтеграції є наявність відповідних ринкових інститутів. Серед них слід виділити існування різноманітних за організаційно-економічними характеристиками самостійних товаровиробників. Вони повинні мати можливість вільно використовувати належне їм майно, самостійно визначати виробничу програму, обирати постачальників і споживачів, визначати ціни, самостійно розпоряджатися прибутком, який залишається після виконання зобов'язань.

Протягом розвитку ринкових відносин сформувався ринок продовольчих товарів та засобів виробництва сільськогосподарського призначення в АПК. Суб'єкти підприємницької діяльності повинні мати можливість самостійно або за участю посередників виходити зі своєю продукцією на постійно діючі ярмарки, аграрні біржі, де буде здійснюватись оптовий продаж продукції за цінами, які визначаються попитом і пропозицією. З іншого боку, вони можуть купувати необхідні матеріально-технічні ресурси через різноманітні біржі у державних та кооперативних підприємств і організацій, малих і спеціальних підприємств, у населення, а також у державній і кооперативній ринковій торговій мережі.

Складовою частиною ринкових інститутів АПК є система виробничого обслуговування суб'єктів підприємництва за угодами з наявними агросервісними підприємствами.

Поряд з цим розвиток агропромислового комплексу кожної країни визначається технічною та енергетичною оснащеністю Його сфер, меліорацією, іригацією, хімізацією, наявністю діючого економічного механізму господарювання ринкового типу. Порівняння цих параметрів агропромислового комплексу нашої держави з подібними комплексами розвинених країн світу не на користь українського. Тому подальший розвиток агропромислового комплексу України пов'язаний з розв'язанням цілого ряду проблем утвердження в ньому ринкових відносин.

54. Поняття та види земельної ренти. Ціна землі

Земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю. Тому зі зміною відносин власності з'являються нові форми земельної ренти.

В умовах феодалізму рента як економічна форма реалізації власності феодала на землю виступала спочатку як панщина, пізніше — оброк, на зміну якому прийшла грошова форма.

Земельна рента за умов капіталізму виступає у формі орендної плати землевласнику за тимчасове користування землею орендарем.

У сільському господарстві розрізняють три види ренти: диференційну, абсолютну, монопольну. Причини, умови та джерела їх виникнення різні.

Диференційна земельна рента як економічна категорія відображає відносини між власником землі та користувачем з приводу розподілу і використання надлишкового додаткового продукту, що створюється внаслідок різниці в родючості та місці розташування земель. Є дві форми диференційної ренти.

Диференційна рента І — це додатковий дохід, обумовлений природною родючістю земель та кращим їх місцем розташування. Диференційна рента II — це додатковий дохід, обумовлений підвищенням економічної родючості землі за рахунок додаткових капітальних вкладень (засобів виробництва і праці) на основі науково-технічного прогресу.

Абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної власності на землю. Теоретичні проблеми абсолютної ренти є найбільш дискусійними в економічній літературі.

Монопольна рента — це особлива форма земельної ренти, її сплачують споживачі рідкісних за якістю сільськогосподарських товарів, що виробляються на землях з винятковими природними умовами. Тому ціни на такі товари (цитрусові, тютюн тощо) визначаються високим попитом і обмеженою пропозицією.

Рентні відносини складаються також у добувній промисловості та будівництві.

Нині серед учених-аграрників і практиків утверджується думка, що земельна рента має вилучатися безпосередньо шляхом рентних платежів з кожного гектара землі залежно від його економічної оцінки, яку дано в державному земельному кадастрі.

Земля у багатьох країнах світу є об'єктом купівлі-продажу внаслідок узаконеної приватної власності на землю.

Земля — це особливий товар, що є продуктом природи і не має початкової вартості, але має ціну. Основою ціни землі є дохід, який земля дає її власникові, тобто рента.

Ціна землі є капіталізованою земельною рентою. Власник землі погодиться продати свою ділянку за умови, що він отримає за неї таку суму, яка, будучи вкладена до банку, принесе йому процент, не нижчий від ренти. Ціна землі прямопропорційна розмірові ренти і обернено пропорційна банківському проценту. її визначають за формулою:



Ціна землі має тенденцію до зростання. Особливо помітно підвищуються ціни на земельні ділянки в містах. Цьому сприяють зростання ренти та попиту на ділянки під будівництво.

В умовах розвинутих ринкових відносин в Україні значно поширюється оренда як форма господарювання, за якої на основі договору оренди між землевласником і орендарем останньому передається право володіння і користування землею за певну плату на певний термін.

У договорі оренди передбачено винагороду власникові землі у вигляді орендної плати, яка може включати не тільки платежі за користування землею (ренту), а й амортизацію споруд і будівель, які розміщені на цій ділянці.

Отже, орендна плата має ширший економічний зміст порівняно з земельною рентою.

Сучасна аграрна реформа передбачає перехід на суцільні земельно-орендні відносини між власниками землі (земельних паїв) та суб'єктами господарювання і обов'язкову платність за використання землі між суб'єктами земельних відносин.

55. Сутність і види економічного відтворення

Сутність економічного відтворення та його основні елементи. Будь-який процес виробництва незалежно від його суспільної форми має бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті самі стадії. Так само, як суспільство не може перестати споживати, так не може воно і перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, що розглядається в постійному зв’язку і безперервному потоці свого відновлення, в той же час є процесом відтворення (див.: Маркс К. Капітал: Т. 1. — К.: Держполитиздат, 1954. — С. 565). Безперервне виробництво матеріальних благ і послуг є об’єктивною основою існування людського суспільства. Політична економія досліджує суспільне відтворення як економічне.
Економічне відтворення відбувається як у рамках окремих підприємств і домогосподарств галузей і регіонів, так і в масштабі всього суспільства. Основою суспільного відтворення є відтворення на окремих підприємствах і домогосподарствах (див. теми 11 і 12), або одиничне (індивідуальне відтворення). Відтворення на окремому підприємстві, як було з’ясовано в темі 12, є вихідною і необхідною ланкою всього суспільного відтворення.
Водночас суспільне економічне відтворення не є простою сумою одиничних процесів відтворення окремих підприємств. Доведено, що в суспільному відтворенні з’являються нові якісні елементи, які відсутні на рівні первинних підприємств.
Так, вищим інтересом підприємства є максимізація прибутку, а суспільного виробництва — максимізація добробуту населення. Підприємство орієнтується на ринковий попит, а суспільне виробництво на сукупний попит і т. ін.
Суспільне економічне відтворення основане на органічній єдності всіх частин, що його утворюють:
- виробництва, розподілу, обміну, споживання;
- домогосподарств, підприємств, галузей, економічних регіонів і всього виробництва;
- продуктивних сил, складових його частин і економічних відносин;
- суспільного виробництва і суспільного споживання.
В усій системі відтворювальних зв’язків визначальним є виробництво, бо саме воно створює все необхідне для життя і щастя людей. Розподілено, обмінено і спожито може бути тільки те, що вироблено.
Економічне відтворення суспільства включає в себе такі найважливіші моменти:
1) відтворення суспільного продукту та його конкретних форм;
2) відтворення людського ресурсу як особистісного фактора виробництва та його зайнятості;
3) відтворення основного і оборотного капіталу суспільства, тобто засобів виробництва, як необхідних умов суспільного процесу відтворення;
4) відтворення національного багатства;
5) відтворення споживання;
6) відтворення економічних відносин.
Засоби виробництва і людський фактор у своїй єдності являють собою продуктивні сили суспільства. Тому політична економія досліджує також і відтворення продуктивних сил як матеріальної бази всієї економічної системи суспільства.
У складі економічних відносин відтворюються різноманітні форми власності, і перш за все панівна, їх взаємозв’язок і напрями розвитку. Вивчаються відносини розподілу, товарно-грошові відносини, господарський механізм.
Види економічного відтворення. Розрізняють просте і розширене відтворення економічної системи.
Просте відтворення — це відновлення процесу суспільного виробництва з року в рік у незмінних масштабах. Просте відтворення передбачає, що прибуток та інші доходи не використовуються на заощадження та інвестиції, тобто на розширення виробництва товарів і послуг, а повністю споживаються домогосподарствами. Просте суспільне відтворення було типовим для докапіталістичних економічних формацій, для так званої традиційної економіки. У докапіталістичному суспільстві розширене відтворення здійснювалося лише в окремі періоди тривалого історичного процесу. У ці періоди процес виробництва відновлювався на традиційній технічній основі і в майже незмінних масштабах.
Розширене відтворення економіки — це відтворення суспільного виробництва в зростаючих розмірах. У цьому разі частина прибутку та інших доходів підприємств і домогосподарств нагромаджується та інвестується у виробництво з метою розширення його межі виробничих можливостей.
Підприємці, намагаючись одержати максимум прибутку, значну частину його капіталізують, тобто спрямовують на розширення основного і оборотного капіталу, а на цій основі — і виробництва. Проте просте відтворення продовжує існувати як елемент розширеного відтворення економіки. Так, складовою частиною розширеного відтворення суспільного виробництва є відтворення тієї кількості капіталу, людського ресурсу і продукту, яке було в наявності в попередній період.
В умовах розвинутого товарного виробництва і ринку відновлення процесу відтворення передбачає реалізацію на ринку суспільного продукту. У зв’язку з цим у масштабі суспільного економічного відтворення велике значення мають такі ринкові категорії, як сукупне пропонування, сукупний попит, суспільна рівновага та інші категорії ринкової економіки, які розглядаються не на рівні первинної ланки, а на рівні суспільної економіки.

56.Суспільний продукт і його форми

Суспільний продукт є результатом продуктивного функціонування всієї економіки суспільства. Продукти як корисні блага діляться на дві великі групи: речі і послуги. Для того щоб бути благом корисним, продукт необов'язково повинен набувати форми речі, матеріального блага. Корисними є і послуги, що мають нематеріальний характер. Це послуги освіти, медицини, культури, сфери попиту. Виробничі потреби задовольняються науковими, інформаційними, транспортними та іншими послугами. Зараз обсяг і якість послуг — один з важливих показників економічного і соціального прогресу.

Сучасні форми суспільного продукту. Головними і вихідними показниками системи національних рахунків є валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП).

Валовий внутрішній продукт (ВВП) являє собою сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за так званим територіальним принципом. Існує три методи обчислення валового внутрішнього продукту:

- за виробленою продукцією (виробничий метод);

- за витратами (метод кінцевого використання);

- за доходами (розподільний метод).

У процесі розрахунку ВВП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів (заробітна плата, прибуток, процент, рента), а також амортизаційні відрахування. За другим підходом ВВП обчислюється як сума виплаченої в економіці заробітної плати, процента, ренти та інших майнових доходів, непрямих податків на бізнес, амортизації та прибутків.

ВВП=W+i+R+P+A

Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростанням цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою. У зв'язку з цим розрізняють поняття номінального і реального ВВП.

Номінальний ВВП — це обсяг виробництва, обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах інфляції він завищує результати економіки і потребує коригування.

Реальний ВВП— це обсяг виробництва, вартість якого скоригована на величину річного зростання цін.

Валовий національний продукт характеризує сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, створених за певний період вітчизняними підприємствами в країні і за її межами. Валовий національний продукт підраховується за національним принципом. ВНП обчислюється як валовий внутрішній продукт і відрізняється від нього на величину, яка дорівнює сальдо розрахунків із зарубіжними країнами.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) — це ВВП, зменшений на величину амортизаційних відрахувань: ЧВП = ВВП - Амортизаційні відрахування.

Національний дохід (НД) можна отримати, якщо ЧВП зменшити на величину непрямих податків на бізнес (податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін.): НД = ЧВП - Непрямі податки на бізнес;

або НД =ВВП - Амортизаційні відрахування - Непрямі податки на бізнес.

Національний дохід — це сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів виробництва: праці, капіталу, землі підприємницького хисту.

Зростання національного доходу відбувається на основі типів, економічного зростання: екстенсивний (за рахунок збільшення ресурсів) та інтенсивний (за рахунок більш раціонального, якісного використання існуючих факторів).

57. Принципи і методи обчислення суспільного продукту

Методи обчислення суспільного продукту. Суспільство так само, як і підприємство, має обчислювати результати суспільного виробництва, тобто суспільний продукт. Теорія і практика розробили два методи обчислення суспільного продукту — систему національних рахунків (СНР) і систему балансу народного господарства (БНГ). Зараз майже всі країни світу використовують систему національних рахунків.
Система національних рахунків — це адекватний ринковій економіці національний облік, побудований у вигляді набору рахунків і балансових таблиць, що розкривають результати економічної діяльності, структуру економіки, найважливіші взаємозв’язки в національному господарстві.
У системі національних рахунків обліковуються такі сфери економічної діяльності: галузі матеріального виробництва, державне управління, некомерційні підприємства обслуговування населення і домашні господарства. Розрізняють такі поняття, як економічна операція та економічний агент. У даному разі економічний агент — це будь-який господарський суб’єкт економіки, включаючи домашні господарства і некомерційні підприємства.
Під час обліку використовується грошовий вираз ринкової вартості благ, що переміщуються, для забезпечення бази порівняння. Сам облік здійснюється у вигляді подвійного запису, прийнятого в бухгалтерському обліку. Спрощено можна уявити розрахунок національних рахунків як бухгалтерію гігантського підприємства, яким є економіка країни, а шляхами в ньому виступають певні сектори економіки.
У СНР використовуються дві класифікації. Перша — функціональна — застосовується в рахунках виробництва, споживання і капіталоутворення і виглядає так:
а) галузі виробництва товарів і послуг;
б) органи загального державного управління;
в) приватні некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства;
г) домашні господарства.
Друга класифікація — інституціональна — використовується в рахунках видатків і доходів та в розрахунках капітальних витрат:
а) нефінансові підприємства;
б) фінансові організації;
в) органи загального державного управління;
г) приватні некомерційні підприємства, що обслуговують домашні господарства;
д) домашні господарства, включаючи дрібні підприємства.
Одиницею обліку при складанні національних рахунків є економічна операція. Вона реєструється, як правило, в момент її оплати.

.

58.Національне багатство і його структура

Національне багатство — це сукупність вироблених і нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни. Національне багатство визначається у натурально-речовинній та вартісній формах на певну дату.

Національне багатство містить таку структуру.

1. Матеріальне багатство - це основний та оборотний капітал суспільства, а також обіговий капітал.

Основний капітал — засоби праці: будинки, споруди, верстати, устаткування тощо. Оборотний капітал — предмети праці: сировина, матеріали, енергетичні ресурси, оброблені людською працею. До обігового капіталу належать готова продукція та страхові внески.

Структуру цього багатства становлять всі матеріальні блага соціальної сфери: університети та школи, лікарні та санаторії, об'єкти культури та спорту, житловий фонд, майно населення, державні запаси, природні ресурси, які вже залучені до процесу виробництва. По суті, речове багатство являє собою нагромаджену працю суспільства, виражену в матеріальних благах за певний тривалий історичний період. Зміст структури речового багатства постійно змінюється під впливом НТР та соціально-економічних зрушень. У міру розвитку суспільства речове багатство нації збільшується.

2. Нематеріальне багатство. До нього належать грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, а також усі людські здібності й досягнення в науці, культурі, спорті, мистецтві, нагромаджений виробничий досвід суспільства, виражений у загальнолюдському знанні.

3. Природне багатство — це пізнані (розкриті) природні ресурси: земля, вода, повітря, ліс, розвідані корисні копалини, клімат. Багатоманітні елементи природи є природним даром людині з боку природи і по суті — потенційним багатством нації. Природа — матеріальна передумова виробництва та природне середовище життєдіяльності нації. Більшість елементів природного багатства не збільшується, а зменшується в результаті антропогенного впливу. Тому існує проблема збереження та суворої економії елементів природного багатства.

За нестабільності економіки, її реструктуризації, існування умов для розвитку ринкових відносин слід сформувати оптимальний взаємозв'язок між усіма елементами структури національного багатства. Необхідно розробити і запровадити до відтворювального процесу найраціональнішу структуру використання елементів національного багатства. Таким чином можна збільшити багатство нації.

59. Економічне зростання та економічні цикли.Теорія циклів

Економічне зростання — це регулярне, стійке розширення масштабів діяльності певної господарської системи, яке виявляється у збільшенні розмірів використаної праці і виробленого продукту — товарів і послуг. При розгляді економічного зростання основною стає проблема кількісного та якісного розвитку виробництва і поліпшення його структури.

Економічне зростання визначається двома взаємозв'язаними способами: як збільшення обсягу реального ВВП протягом певного часу або як збільшення за той самий період обсягу реального ВВП на душу населення. Важливими є обидва способи. Наприклад, якщо є потреба визначити воєнно-політичний потенціал, тоді прийнятніший перший спосіб. Але при зіставленні життєвого рівня населення в окремих країнах і регіонах перевага надається другому способу.

Економі́чний ци́кл — періодичне повторення протягом років піднесення і спаду в економіці. Складається з таких фаз: криза, депресія, пожвавлення, піднесення.

Криза (спад) — завершує попередній періодичний цикл і є початком наступного. Характеризується: труднощами збуту виробленої продукції, скороченням виробництва, зростанням попиту на ліквідність (готівку), збільшенням ставки позичкового відсотка. Паніка на ринку цінних паперів, курс акцій швидко падає. Закриваються і банкрутують фірми, передусім дрібні.

Спад (рецесія) характеризується скороченням обсягів виробництва і зниженням ділової і інвестиційної активності. Внаслідок цього збільшується зростання безробіття. Офіційно фазою економічного спаду, або рецесією, вважають падіння ділової активності, що триває понад три місяці підряд.

Депресія — фаза циклу, якій властивий застій виробництва. Відтворення — просте. Національний продукт уже не зменшується, але більше не зростає, відсоткова ставка падає до свого мінімального значення. Зростає сукупний попит і готуються умови до пожвавлення виробництва і комерційної діяльності.

Пожвавлення — спостерігається ріст ділової активності, що супроводжується зростанням промислового виробництва та інвестицій, помітного скорочення безробіття, підвищенням особистих доходів і прибутків корпорацій; Нарощування інвестицій, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Найяскравішою ознакою пожвавлення є збільшення платоспроможного попиту. Тому для виходу із застійного стану застосовується стимулювання попиту. Обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг найбільшого піднесення попереднього циклу і зростає найвищими темпами. Розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке уже готує ґрунт для наступного спаду і нового економічного циклу.

Теорія циклів.

- Теорія криз Маркса, що зв'язує економічні кризи ("кризи надвиробництва") як ціклообразующіх фазу циклу з періодичним оновленням основного капіталу (засобів виробництва);

- Модель Самуельсона - Хікса, яка, відштовхуючись від кейнсіанських основ, вважає причиною циклічних коливань зміни попиту на споживчі та інвестиційні блага (точніше, автономних витрат - цей термін буде пояснений в гл. 7); в ширшому форматі - порушення в співвідношенні сукупного попиту та сукупної пропозиції;

- Модель Тевеса, яка доповнила попередню модель грошовим ринком, вбираючи в себе попит і на блага, і на гроші;

- Модель Хаутрі (монетарна концепція), що зв'язує циклічні коливання зі змінами кількості грошей в обігу, тобто з монетарним сектором економічної системи (особливо у формі грошових шоків - концепція Лукаса);

- Модель Калдора, звертає увагу на зміни у співвідношенні заощаджень та інвестицій на різних фазах циклу;

- Модель Крафта - Вайзе, яка робить акцент на коливаннях поведінкової спрямованості економічних суб'єктів і пов'язаної з цим боротьбою між працею і капіталом за розподіл національного доходу;

- Технологічна (інноваційна) трактування циклів, що зв'язує циклічний розвиток в економіці з істотними змінами у сфері науки і технологій, з інноваціями, з переходом до нових технологічних укладів (це втілилося, зокрема, у концепції довгих хвиль Кондратьєва, про яку буде сказано нижче) ;

60.Нагромадження та його норма . Pоль інвестицій у економічному зростанні

Визначальну роль в обумовленості як типів, так і темпів економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу, у ході якого відбуваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов’язані з науково-технічним прогресом. З упровадженням у виробництво досконаліших машин, обладнання та технологій у ньому збільшується кількість матеріально-речових засобів з розрахунку на одного працюючого, тобто зростає технічна будова капіталу. Це вимагає відповідного підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму. При цьому зростають продуктивність праці та ефективність виробництва. Нагромадження не є сталим, безперервним процесом. Воно обумовлено технічними новинками.

Норма нагромадження характеризує відношення частки чистого доходу(прибутку), яку господарюючий суб’єкт (підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку(доходу). На макроекономічному рівні норма нагромадження — це відношення фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення виробництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за відповідний період.

Марксистська політекономія розглядає нагромадження як перетворення частки додаткової вартості в капітал, тобто як процес капіталізації додаткової вартості. За К. Марксом, норма нагромадження — це відношення фонду нагромадження до національного доходу, яке виражається в процентах.



Виробництво не може розвиватися, якщо в державі не зростають обсяги інвестицій. За активної інвестиційної діяльності має місце економічне піднесення. Розміри і структура інвестицій, темпи їх здійснення є визначальними у процесах технічного і технологічного оновлення та забезпечує технологічну безпеку держави і стратегічний успіх розвитку економіки в цілому. За рахунок цього створюються нові потужності та робочі місця

61.Економічне зростання та економічний розвиток

Економічний розвиток країни відноситься до найважливіших понять макроекономічної науки. Yерідко використовують термін “соціально-економічний розвиток”, підкреслюючи тим самим тісний зв'язок між рівнем економічного розвитку і вирішенням соціальних проблем країни.

Соціально-економічний розвиток – це процес безупинної зміни матеріального базису виробництва а також усієї сукупності різноманітних відносин між економічними суб'єктами, соціальними групами населення.

Економічне зростання розглядається макроекономічною наукою як складова частина й одна з найважливіших характеристик економічного розвитку країни. Це поняття пов'язане з кількісною зміною обсягів виробництва і споживання ВВП. Економічне зростання буває позитивним, якщо реальні (порівнянні) обсяги ВВП в аналізованому періоді перевищують його рівень у базисному році. В іншому випадку приходиться характеризувати “зростання” як негативне.

Поняття “розвиток” і “зростання” знаходяться між собою, як правило, у співвідношенні: зростання валового продукту супроводжується змінами в технології виробництва, пов'язане з появою нових видів продукції і цілих галузей. Іншими словами, зростання викликає якісні зміни в економіці, сприяє її загальному розвитку. Зі своєї сторони позитивні якісні зміни у відносинах власності, розподілу і перерозподілу доходів, фінансової стабілізації активно впливають на економічний ріст.

62.Необхідність перерозподілу національного доходу та доходу населення

Формою перерозподілу доходів суспільства та виконання державою своїх функцій – являється державний бюджет. Держава через податки і трансферні платежі здійснює перерозподіл доходів, направлений на зменшення нерівності доходів. На принципі перерозподілу грунтується більшість соціальних програм. Таким чином, держава фактично признає необхідність контролю за ступенем нерівності в доходах. Необхідна оптимізація перерозподілу фінансових ресурсів, які знаходяться у населення. Якщо держава надмірно вторгається в перерозподіл долі населення в ВНП, це підриває симули до праці, знижує темпи економічного росту. Одночасно, невторгнення держави в цей процес або значне скорочення , також має негативні наслідки – стримує розвиток освіти, науки, приводить до бідності окремих верств населення. Перерозподільні процеси, які здійснюються за допомогою державних фінансів – це явища макрорівня.

63.Податки та соціальні витрати

Податок - обов'язковий терміновий державний платіж, який сплачується примусово фізичними та юридичними особами на задоволення державних потреб; це встановлений вищим органом законодавчої влади обов'язковий індивідуальний безоплатний платіж, що стягується з юридичних та фізичних осіб до бюджетів різних рівнів і у термінах, передбачених законодавством; це обов'язковий платіж, що стягується органами державної влади з метою фінансового забезпечення діяльності держави.

Податки варто відрізняти від зборів (мита), стягнення яких носить не безоплатний характер, а є умовою здійснення відносно їх платників певних дій.

Стягнення податків регулюється податковим законодавством (див. податкове право). Сукупність установлених податків, а також принципів, форм і методів їхнього встановлення, зміни, скасування, стягнення й контролю утворюють податкову систему держави.

Під податком розуміється примусове вилучення державними податковими структурами коштів з фізичних і юридичних осіб, необхідне для здійснення державою своїх функцій

Соціальні (суспільні) витрати характеризують сукупні витрати як виробників, так і всіх третіх осіб, пов'язані з виробництвом і споживанням даного продукту:



64.диференціація доходів населення

Диференціація доходів визначається рівнем розвитку продуктивних сил і суспільних відносин і залежить від економічних, демографічних і соціальних факторів. Диференціацію доходів можна наочно показати через співвідношення рівнів матеріальної забезпеченості — 10 % найбільш і 10 % найменш забезпечених груп населення (децільний коефіцієнт).

Одним із показників диференціації населення за рівнем доходів у соціально-економічній статистиці є індекс концентрації доходів, або коефіцієнт Джині, який відображає характер розподілу всієї суми доходів населення між окремими його групами. Величина його може коливатися від 0 до 1. За рівномірного розподілу доходів коефіцієнт наближається до 0. Чим вище значення показника, тобто чим ближче до 1, тим нерівномірніше розподілені доходи в суспільстві.



65.Господарський механізм,його суть і елементи
Господарський механізм становить собою сукупність організаційних, правових та інших форм, методів та важелів використання економічних законів, розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації відносин власності, всебічного розвитку людини, формування і задоволення її потреб, узгодження економічних інтересів суспільства, основних класів, соціальних груп, трудових колективів та особи. В коленому суспільному способі виробництва господарський механізм має свої якісні особливості, які обумовлені рівнем продуктивних сил і характером виробничих відносин.

В будь-якому суспільстві господарський механізм виконує певні Функції, серед яких виділимо найважливіші і найбільш загальні.

Перша і найважливіша функція господарського механізму полягає у використанні економічних законів даного суспільного способу виробництва. Використання економічних законів стає можливим лише тоді, коли суспільство, по-перше, матиме чітку, науково-обґрунтовану. Програму дій, постановку конкретних і реальних цілей та завдань; здійснюватиме розроблені програми.

Друга функція господарського механізму полягає у розв'язанні соціально-економічних суперечностей, передусім суперечності між продуктивними силами та виробничими відносинами.

Третя функція господарського механізму полягає у реалізації відносин власності, тобто забезпечення таких умов, за яких відносини сприяють розвитку всієї системи продуктивних сил, насамперед, безпосереднього працівника як основної продуктивної сили суспільства.

Четвертою важливою функцією господарського механізму є

всебічний розвиток людини, її матеріальних і духовних потреб, інтересів та стимулів, тобто господарський механізм повинен забезпечити розвиток не тільки біологічного аспекту сутності людини, але й соціального. Це дасть можливість людині стати активним суб'єктом виробничих, соціальних, політичних, правових і культурних відносин. Шляхом виконання названих функцій господарський механізм може забезпечити ефективну взаємодію продуктивних сил, виробничих і організаційно-економічних відносин.

Господарський механізм включає в себе різнорідні елементи, які можна згрупувати в такі блоки. По-перше, державне регулювання економіки шляхом проведення активної податкової, фінансово-кредитної, грошової, амортизаційної, інвестиційної, антикризової, антициклічної політики. По-друге, організаційні структури управління, які включають в себе форми організації економічних зв'язків (державне замовлення, вільні договірні зв'язки), системи управлінських органів (уряд, міністерства, регіональні та галузеві структури, виробничі об'єднання, підприємства), форми участі працівників в управлінні. По-третє, госпрозрахункове стимулювання, яке включає в себе форми і системи заробітної плати, ціноутворення та фінансово-кредитні важелі.

В залежності від економічної системи названі елементи господарського механізму проявляються по-різному і відіграють неоднакову роль у суспільному відтворенні. Скажімо, якщо в умовах соціалізму центральною ланкою господарського механізму виступає планування, яке адекватно виражає природу суспільної власності і втілює властивий соціалізму об'єктивний закон планомірного розвитку виробництва, то в умовах капіталізму центральною ланкою господарського механізму виступає ринок з його механізмом коливання попиту і пропозиції, стихійним встановленням цін і конкуренцією.



66.Механізм-грошово-кредитного регулювання

Грошово-кредитне регулювання являє собою один з механізмів державного регулювання економіки, воно спрямоване на зміну обсягів грошової маси, відсоткових ставок, обсягів кредитування та інших параметрів, що визначають попит і пропозицію грошей і вартість національної грошової одиниці.

Суб'єктами грошово-кредитного регулювання є так звані "монетарна влада" - органи, наділені повноваженнями приймати рішення, що впливають на грошову сферу і стабільність національної валюти. До них відносяться, в першу чергу, міністерство фінансів і ЦБ. Міністерство фінансів впливає на попит і пропозицію грошей інструментами бюджетної і фіскальної політики. ЦБ використовує для цих цілей інструменти грошово-кредитної політики, його можливості впливати на грошову сферу більш широкі, оскільки він може безпосередньо виходити на грошовий ринок з пропозицією грошей, так і з попитом на них. У певному сенсі ЦБ має можливість управляти вартістю грошей, яка знаходить реальне відображення в рівні процентних ставок, а також в цінах товарів і послуг, курсах валют і цінних паперів і т. д.

Об'єктами грошово-кредитного регулювання виступають попит і пропозицію грошей. Функція попиту на гроші формується під впливом багатьох факторів, контролювати які монетарні влади прямо і безпосередньо не можуть, вони роблять лише непрямий вплив на формування попиту і враховують функцію попиту на гроші, вибираючи механізми грошово-кредитного регулювання. Пропозиція грошей, навпаки, може контролюватися монетарною владою і особливо ЦБ. Але під повним контролем ЦБ знаходиться тільки грошова база. Формування ж грошової маси та її окремих агрегатів Ml, М2 і М3 - це результат взаємодії ЦБ, комерційних банків та небанківського сектора. При цьому ефективність впливу, який чинить ЦБ на обсяг грошової маси, залежить від трансмісійного механізму, що зв'язує грошову базу та грошові агрегати.

Вектором, що задає напрямок керуючих впливів ЦБ на грошову базу і грошову масу, служить рівень реального виробництва. Виходить від ЦБ пропозиція грошей повинна бути такою, що не перешкоджає підвищенню реального випуску, але в той же час і не провокує зростання цін. Таким чином, управління грошовою пропозицією для ЦБ задано своєрідним коридором можливостей: нижній рівень зростання грошової маси обумовлений зростанням економіки (реального і фінансового сектора), а верхній - допустимим рівнем інфляції.

Трансмісійний механізм - це механізм взаємодії елементів грошового, фінансового та реального секторів економіки, який визначає швидкість і характер впливу інструментів грошово-кредитної політики на показники реального сектору, такі як обсяг національного доходу і рівень цін.



67. Фіксальна політика

Суть фіскальної політики

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика - це заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.

Це дії уряду, спрямовані на формування оптимального обсягу і структури державних витрат для забезпечення належного рівня зайнятості, обмеження і запобігання інфляції та інших негативних економічних явищ.



Цій політиці властиві такі функції:



- вплив на стан господарської кон'юнктури;

- перерозподіл національного доходу;

- нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм;

- стимулювання економічного зростання;

- підтримка високого рівня зайнятості тощо.

-

Фіскальну політику розрізняють як дискреційну та недискреційну.



Дискреційна політика - це цілеспрямована зміна величини державних податків, видатків і сальдо державного бюджету (різниця між частиною податків і державними закупками) в результаті зміни законодавства, метою якої є:

- стабілізація економіки;

- досягнення рівноваги в економіці;

- збільшення рівня зайнятості;

- зниження темпів інфляції.

Дискреційна політика може здійснюватися тільки з часом, оскільки вона пов'язана з прийняттям законодавчих рішень.



Недискреційною фіскальною політикою - це політика вбудованих стабілізаторів, вона не пов'язана зі зміною законів;



автоматичним ("вбудованим") стабілізатором - це механізм, який дає змогу зменшити циклічні коливання в економіці без зміни податкового законодавства. Такими стабілізаторами є:

- прогресивна податкова система;

- трансфертні платежі;

- система участі в прибутку;

- допомоги по безробіттю в період економічних спадів.





68. Безробіття та його форми

Види безробіття.

Значна частина працездатного населення перебуває поза ринком - це незайняте населення, що складається з безробітних та непрацюючих.

ü Безробіття - економічна ситуація, при якій частина працездатного населення не може знайти роботи.

ü Непрацююче працездатне населення - частина дорослого населення, яка є економічно неактивній і не бажає працювати за наймом. До нього відносяться: домогосподарки, студентство, особи вільних професій, служителі релігійних культів, укладені і т.д.

Все працездатне населення неможливо зайняти (якщо, звичайно, суспільство не організовано за типом трудового табору або барачного комунізму).



Безробіття виступає в різних формах. Основними вважаються наступні.



Ø Фрикційне (добровільна) безробіття. Являє собою тимчасова відсутність роботи у зв'язку з переходом на іншу роботу за власним бажанням, а також період пошуку роботи особами, вперше її шукаючими.



Ø Структурна безробіття. Виникає внаслідок невідповідності структури попиту на працю та пропозиції робочої сили.





До її складу потрапляють:

- Особи з формальним рівнем кваліфікації (відсутність досвіду роботи за наявності диплома);

- Фахівці, чиї професійні навички поступаються іншим на ринку або не затребувані в результаті технічних і соціальних змін (наприклад, викладач марксизму у вузі);

- Працівники, чиї здібності дискримінуються роботодавцями (наприклад, жінки, особи, що поєднують роботу з навчанням).



Ø 3. Циклічна (кон'юнктурна) безробіття. Являє собою безробіття в умовах спаду виробництва, коли число претендентів на робочі місця істотно перевищує їх наявність. При циклічному безробітті йде загальне стиск економічної активності в країні, тому підвищення кваліфікації або перенавчання не рятує людей від безробіття. Оскільки циклічний розвиток економіки припускає чергування спадів і підйомів, то при підйомі вона істотно скорочується і може сходити нанівець.



69. Державне регулювання зайнятості

Державне регулювання зайнятості здійснюється з допомогою державної політики зайнятості – діяльності держави, спрямованої на регулювання елементів ринку праці для досягнення оптимального в конкретних соціально–економічних умовах рівня зайнятості, більш повної відповідності робочої сили та структури робочих місць, пом’якшення наслідків безробіття.

Основним елементом механізму державного регулювання зайнятості населення є вплив держави на рівень і динаміку національного виробництва методами політики експансії

Заходи для регулювання зайнятості:

· Забезпечення ефективної зайнятості;

· Координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання зайнятості;

· Створення рівних умов для громадян щодо реалізації їхнього права на працю;

· Соціальне партнерство через сумісність інтересів держави, профспілок та підприємств;

· Міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої сили.

Основні завдання державної служби зайнятості:

· облік громадян, які потребують працевлаштування, та надання їм допомоги в пошуку роботи;

· аналіз стану ринку праці, прогноз попиту та пропозиції на робочу силу, підготовка програм зайнятості та організація їх виконання;

· проведення профорієнтації населення, насамперед молоді та незайнятих громадян;

· організація професійної підготовки й перепідготовки працівників, які звільняються, та інших категорій незайнятого населення;

· забезпечення населення достовірною та оперативною інформацією про можливість працевлаштування на основі обліку вільних робочих місць та вакантних посад;

· надання допомоги підприємствам та установам у підборі необхідної робочої сили, забезпечення їх інформацією про стан ринку праці;

· забезпечення (у своїй компетенції) соціального захисту незайнятого населення;

· здійснення контролю за виконанням законодавства про зайнятість.

70. Світове господарство. Його суть та структура

Світове́ господа́рство— глобальна система господарств держав, що пов'язані міжнародним поділом праці і взаємодіють між собою у різних формах.

Економічні основи:

1) Економічні ресурси — природні, людські, інвестиційні — розподіляються між країнами світу вкрай не рівномірно; країни істотно відрізняються по своїй забезпеченості економічними ресурсами.

2) Ефективне виробництво різних товарів вимагає різних технологій чи комбінації ресурсів

Структура сучасного світового господарства включає дві складові частини:

1) всі національні господарства;

2) міжнародні економічні зв’язки, договори(СОТ, СНД, NAFTA)

У структуру світового господарства входять світові ринки товарів і послуг капіталів, робочої сили, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система, сфера обміну в області науки, техніки й інформації, міжнародний туризм та ін.

71. Міжнародна торгівля і її економічні основи

Міжнаро́дна торгі́вля — торгівля між резидентами різних держав. При міжнародній торгівлі відбувається переміщення товарів через митні кордони різних держав. Результатом міжнародної торгівлі є виникнення світового ринку та міжнародного поділу праці.

Економічні основи:

3) Економічні ресурси — природні, людські, інвестиційні — розподіляються між країнами світу вкрай не рівномірно; країни істотно відрізняються по своїй забезпеченості економічними ресурсами.

4) Ефективне виробництво різних товарів вимагає різних технологій чи комбінації ресурсів

Принцип порівняльних переваг говорить, що сукупний обсяг випуску продукції буде найбільшим тоді, коли кожен товар буде вироблятися тією країною, у якій менше витрати.



72. Міжнародна економічна інтеграція

Міжнародна економічна інтеграція - це процес господарсько-політичного об'єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і розподілу праці між національними економіками, взаємодії їх виробничих структур на різних рівнях і в різних формах.

Міжнародна економічна інтеграція означає співробітництво між національними економіками різних країн з частковою або повною їх уніфікацією, ліквідацією бар'єрів у торгівлі між країнами, зближення ринків кожної з країн з метою створення одного більшого, гобто спільного, ринку.


Формами міжнародної економічної інтеграції виступають:

1. Зона вільної торгівлі - пільгова зона регіонального типу, у межах якої підтримується вільна від митних і кількісних обмежень міжнародна торгівля країн, які входять у гаку зону. Зони вільної торгівлі сприяють зростанню внутрішньої, а на цій основі і взаємної торгівлі країн-членів. Найрозвиненішою з таких зон є Зона вільної торгівлі промисловими товарами в Європі.

2. Митний союз - спільна митна територія двох і більше країн з повною ліквідацією мит у взаємних відносинах і з єдиним митним тарифом відносно третіх країн. Мета створення митного союзу: полегшити торгівлю країн-учасниць і, в той же час, не створити додаткових перепон у торгівлі з третіми країнами. ВТО дуже ретельно слідкує за дотриманням цього положення серед своїх членів.

3. Спільний ринок - об'єднання національних ринків декількох країн в єдиний великий ринок з вільним переміщенням у його межах капіталів, товарів, послуг і робочої сили.

4. Економічний союз - об'єднання національних економік декількох країн на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики.

5. Політичний союз - об'єднання країн на основі укладення спільного договору з метою проведення спільної політики у всіх сферах суспільного життя.

6. Міжнародні організації, угрупування, комплекси — об'єднання країн чи інших суб'єктів за окремими інтересами (або групою окремих інтересів) для спільного здійснення різноманітних заходів, спрямованих на їхнє задоволення.



73.Сутність і формули міжнародного руху капіталу

Міжнародний рух капіталу - це розміщення і функціонування капіталу за кордоном з метою отримання прибутку. Вкладаючи капітал за кордоном, інвестор здійснює закордонні інвестиції (інвестиції за кордоном).

Вивіз капіталу став можливим тому, що більшість країн вже увійшли у світове господарство, знаходяться в єдиній системі економічних зв’язків і пов’язані спільною розвинутою мережею транспортних, інформаційних та інших комунікацій. Сучасна економічна теорія розкриває такі причини вивезення капіталу:

- відносний надлишок капіталу на національному ринку і зумовлена цим можливість його прибуткового застосування за кордоном;

- використання ТНК відмінності між країнами у рівні витрат виробництва (у першу чергу в ціні сировини і робочої сили). У зв’язку з цим широке розповсюдження отримало переміщення трудомістких виробництв з розвинутих держав у країни, що розвиваються, де заробітна плата у багато разів нижча;

- прагнення одержати вільний доступ до джерел сировини, забезпечити гарантоване постачання своїх підприємств в умовах загострення проблеми сировинних ресурсів;

- намагання використовувати переваги у застосуванні висококваліфікованої робочої сили розвинутої виробничої та соціальної інфраструктури в інших країнах.

Існуюча класифікація форм міжнародного руху капіталу відображає різні сторони цього процесу. Капітал вивозиться, ввозиться і функціонує за кордоном у таких формах:

- у формі приватного або державного капіталу залежно від того, вивозиться він приватними чи державними організаціями і компаніями. Рух капіталу по лінії міжнародних організацій часто виділяється в самостійну форму;

- у грошовій і товарній формах. Так, вивозом капіталу можуть бути машини і обладнання, патенти і ноу-хау, якщо вони вивозяться за кордон у якості вкладу в статутний капітал створюваної чи купленої там фірми. Іншим прикладом можуть бути товарні кредити;

- у короткостроковій (як правило, на строк до одного року) і довгостроковій формах;

- у позичковій і підприємницькій формах. Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді міжнародних позик, які надають як окремі держави, так і великі міжнародні банки. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється декількома шляхами: за рахунок будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств; через придбання контрольного пакету або просто частини акцій діючих підприємств; шляхом відкриття за кордоном власних філій або дочірніх компаній.





74.Основні глобальні проблеми сучасності

Серед глобальних проблем найчастіше фігурують сировинна, продовольча, екологічна, демографічна, енергетична, проблеми миру та роззброєння, подолання бідності та відсталості, які не нові для людства. З розвитком людської цивілізації можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. До глобальних стали зараховувати проблему освоєння та використання ресурсів Світового океану, Космосу. їх аналіз дає змогу відзначити, що вони тісно взаємопов'язані. Так, енергетична та сировинна проблеми співвідносяться з екологічною, екологічна - з демографічною, демографічна - з продовольчою і т. д. Важливою ознакою як не нових, так і нових проблем розвитку людської цивілізації є їх глобальний характер, адже вони зачіпають життєво важливі інтереси всіх держав і народів світу, виступають потужним фактором посилення взаємозалежності та цілісності світу, надаючи йому нових інтеграційних рис.

Розвиток глобалізації світового господарства змінює пріоритети у глобальних проблемах. Якщо у 70-80-х роках XX ст. головною вважалась | проблема запобігання світовій ядерній війні, то нині пріоритетною окремі фахівці вважають екологічну проблему, інші - демографічну, а треті — проблему бідності та відсталості. Однак усі ці проблеми можна вважати пріоритетними, адже вони безпосередньо пов'язані з виживанням людства, хоча і породжені дією різних факторів, а отже, є об'єктами дослідження таких наук, як міжнародна економіка, соціологія, право, біологія, географія, екологія, океанологія та ін.

Загострення глобальних проблем людської цивілізації викликане безсистемною, безконтрольною утилізацією природних ресурсів, низькою технологічною культурою матеріального виробництва, максимізацією, а не оптимізацією темпів економічного зростання, домінуванням технократичного підходу над соціальним, масштабним впливом людської цивілізації на навколишнє середовище, необмеженим вторгненням людства в біосферу. Суттєвими причинами цього загострення також є швидка урбанізація населення планети, зростання гігантських мегаполісів і агломерацій, що супроводжується скороченням сільськогосподарських угідь, лісів, бурхливою автомобілізацією, поглибленням суперечностей між світовим економічним розвитком та соціальним прогресом.





75.Екологічна криза та форми її прояву

Сьогодні загострюється екологічна проблема. Забруднення навколишнього середовища сьогодні досягло загрозливих масштабів.

Про масштаби екологічної кризи свідчать такі приклади. По-перше, це інтенсивне знищення лісів та виснаження земельних ресурсів. Щорічно на планеті знищується понад 20 тис. км2 лісів. Особливо загрозливе становище склалося в зоні тропічних лісів.

Деградація земельних ресурсів відбувається під впливом надмірного скотарства, водяної та вітрової ерозії, забруднення хімічними відходами, будівельних робіт та інших факторів. У результаті щорічно зі світового сільськогосподарського обороту вилучається близько 7 млн. га родючих земель, які поступово перетворюються у пустовище.

По-друге, катастрофічне забруднення світової екологічної системи відходами виробничої та невиробничої діяльності людини. Усі відходи поділяються на тверді, рідкі та газоподібні. В структурі твердих відходів переважають промислові та гірничопромислові відходи. Рідкими відходами забруднюється перш за все гідросфера, до того ж основними забруднювачами є стічні води та нафта. За деякими оцінками, щорічно у світовий океан потрапляє близько 3,5 млн. т нафти та нафтопродуктів. Приблизно 1,3 млрд. осіб користуються в побуті тільки забрудненою водою, що є причиною багатьох епідемічних захворювань.

Головними забруднювачами атмосфери, як правило, вважають діоксид сірки, окисень азоту, оксид вуглеводу. Щорічно в атмосферу землі викидається близько 60 млн. т твердих частин, які сприяють утворенню смогу і понижують її прозорість.

Оскільки процеси забруднення набули глобального характеру в 1960-70-х рр., на початку 70-х рр. XX ст. виник екологізм як громадський рух.





76.Паливно-енергетична та сировинна проблема

Ці проблеми відносять до економічних, оскільки дефіцит сировини та енергії призводить до підвищення їхніх цін і викликає зростання цін усіх товарів і послуг, що негативно впливає на суспільний добробут. Основними причинами загострення паливно-енергетичної та сировинної проблем є зростання масштабів залучення у виробничий процес природних ресурсів за їх обмеженої кількості на планеті та нераціональне використання ресурсів. З оцінками експертів, з природної речовини, яка залучається у виробничий процес, лише 1,5% приймає форму кінцевого продукту. Тому невипадково згідно з прогнозними розрахунками 1960-70-х рр. до 2000 р. повинні були вичерпатись родовища золота, срібла та інших кольорових металів, до 2025 р. - більшість родовищ корисних копалин.

Однак внаслідок активних пошукових робіт у 1980-90 рр. були розвідані і почали експлуатуватися нові родовища, які, щоправда, знаходились в гірших гірничо-геологічних умовах, мали нижчий вміст корисних компонентів у рудах, відтак їх продукція мала вищу собівартість і ціну. Тому головним шляхом вирішення сировинної та енергетичної кризи став перехід до використання матеріало- та енергозберігаючих технологій, комплексного використання сировини, створення маловідходного та безвідходного виробництва. Вже протягом 1970-80 рр. матеріаломісткість продукції у розвинених країнах світу зменшилася на 25-40%, що суттєво вплинуло на підвищення її конкурентоспроможності. Значна економія була досягнута також за рахунок використання вторинної сировини, зокрема у малих розвинутих країнах Західної Європи використовується повторно 80-90% металобрухту, 50-70% макулатури і пластмас, до 75% побутового сміття спалюється задля виробництва енергії. Розв'язання енергетичної проблеми, крім економії енергії і технологічного вдосконалення енергетичної галузі, передбачає широке використання альтернативних джерел енергії - енергії сонця, вітру, океану, геотермальної енергії.